Ярема подумки вже уявляв себе викритим і гарячково думав, що казатиме на своє виправдання. Та його присоромила думка, як він постане перед очима Ольги. Цієї ж митті почув її сумирний голос:
— Паніматко, я над міру чиню послух, сьогоднішнього дня сукатиму, доки сонце не зайде…
Якесь незбагненне відчуття заполонило всю Яремину сутність, коли він почув грудний голос Ольги на своє виправдання. Він вже відхилив куль прядива, яким прикривався, і ступив крок у бік дверей, та тут почувся голос ігумені:
— Гаразд, дитино, слугуй. Ти угодна Господу, ми не заперечуємо…
У нього відлягло від серця, і Ярема знову затаївся у своїй хованці. Голоси стихли, і Ярема чув тільки виск прялки, за якою не покладаючи рук трудилася послушниця Ольга. Він тихцем вибрався зі своєї засідки і за декілька кроків від себе побачив Ольгу, яка сумлінно працювала. Ноги в нього скам’яніли від близькості до неї, а коли вона ненароком повернула голову в бік Яреми, то він ледве не впав. Вона здивовано дивилася на незнайому черницю, а тоді, посміхнувшись, мовила:
— Так от хто побіля мене вештається, підходь, служко.
Ярема, нахиливши голову, підступився до Ольги і присів біля неї на дзиґлика.[34]
— Розповідай, яка доля занесла тебе до монастиря? Сиротина ти а чи, боронь Боже, скривдили? — прихильно мовила Ольга, не перестаючи сукати.
Ярема мовчав, схиливши долі обличчя, а коли Ольга ще раз перепитала, лише махнув рукою. Ольга перестала розпитувати, і тоді Ярема тонким голосом озвався до неї:
— Служко… А ти з чиєї волі при цьому монастирі?
Ольга якось дивно поглянула в його бік і задумливо мовила:
— Звісно, не зі своєї, життя так повернуло… Не маю привабливості в миру.
Ярема мовчав, боячись виявити свою чоловічу сутність, а Ольга, піднявши голову, мовила:
— Матку лишила на самоті, в цьому докоряю собі, а моя доля тут…
Ярема, не втримавшись, перепитав:
— А що, тільки матку, а судженого теж залишила?
Помовчавши якусь мить, Ольга з гіркотою в голосі відповіла:
— Був єдиний у мене, та, схоже, згинув. Не відала від нього звістки, вже давно б об’явився.
Ярема затріпотів усім тілом, немов осінній лист при негоді, й видавив з грудей:
— От якби з’явився твій жаданий, то зуміла б прийняти у своє серце?
Ольга відчула в голосі Яреми якісь тверді нотки, як для дівчини, і здивовано запитала:
— Служко, яке твоє діло до мого жаданого, хто ти будеш, аби питати мене про задушевне?
Критися від Ольги Яремі було вже ні до чого, і він, не відкриваючи обличчя, стиха мовив:
— Ольго, ніяка я не послушниця, а Віктор. Прийшов, аби ти повернулася до миру, хочу загладити свою провину. Знати тебе єдину до скінчення віку…
Після цих слів він підняв вище намітку, і Ольга побачила лице свого коханого. Неначе якимось сяйвом засліпило її, і вона, непритомніючи, почала хилитися вбік і на очах у розгубленого Яреми впала на землю.
Тут Ярема вже не розгубився, жага вирвати Ольгу з чернечої обителі затьмарила йому глузд, і він не вагаючись підхопив Ольгу і, взявши її на руки, хутко кинувся до місця перелазу. Схоже було на те, що цю коротку мить зникнення Ольги в монастирі не помітив ніхто. А він уже стояв під гілкою дуба, з якого звисала довга мотузка з заплетеним під сидіння кінцем. Андрій сидів зверху на гілці й, коли Ярема обв’язав мотузкою непритомну Ольгу, махнув на той бік Панасові, аби той витягував дівчину. Мотузка натягнулася, і Ольгу почали підіймати догори, а коли вона опинилася вище частоколу, Андрій помахом руки дав знак Панасу зупинити коня, до якого була прив’язана мотузка, і, запаливши її, махнув, аби Панас відв’язував другий кінець, прив’язаний до кульбаки. Тепер уже спокійно опустив Ольгу донизу, і Панас обережно взяв її на руки та поніс до воза. В цю мить уже і Ярема опинився на гілці, і обоє почали спішно відв’язувати мотузки та, немов коти, злізли з дерева по стовбуру.
Залишалося непомітно від’їхати від обителі, і Панас з Андрієм рушили до шляху на Білу Церкву, а Ярема вскач подався забирати матір Меланку. Невдовзі він уже наздогнав їх на шляху, і Меланка, побачивши на возі непритомну Ольгу, ледве не злетіла з коня. Зупинилися, і лише тоді, як, прихилившись до грудей Ольги, відчула її подих, мати утихомирилась, прилігши поряд з донькою.
Перед містом Ольга прийшла до тями, а узрівши поряд свою неньку, заплакала й застигла, притулившись до неї, немов дитинча. До темряви дісталися міста, і через якийсь час віз із матір’ю та донькою був на своєму подвір’ї.