— Вітаю, вітаю славних козаків…
Віктор затиснув обома долонями її ручку і, забувши, що поряд стоїть його товариш, нахилившись, поцілував. Стривожено висмикнувши з його рук свою долоню, вона засміялась і запитала:
— Від’їжджаєте передчасно, а хто вберігатиме наше містечко? Лячно жити буде.
Віктор не розгубився, давши відповідь:
— То ми і пильнуватимемо містечко, тільки ще здалеку, далі сюди вертатимемо, коли одним лячно!
Після такої гідної відповіді всі троє весело засміялись і кожний відчув, як скресла крига у стосунках поміж закоханими.
Сонце вже завершувало свій плин на небосхилі, і довгі тіні з дерев та домівок нагадували про те.
— Мамця запрошує вас до столу, у нас сьогодні линочки, дядько Олекса подбав… Свіженькі, щойно смажені, — вже іншим тоном мовила Ольга і, крутнувшись на місці, пішла до хати.
Андрій запитливо поглядав на Ярему, а той, зачарований красою та вдалим заворотом у їхніх стосунках, невідривно дивився вслід коханій.
— Чому стовбичиш? Хутчіше до столу, а то твоя ще зметикує, що ми не на линочки явились, — весело сказав Андрій і стусонув Ярему під бік.
Під грушею уже стояв стіл, на якому видно було велику тацю зі смаженими линками, сулію оковитої та сирівець.[35]
— Хутчіш до столу, синочки, а я гукну Олексу, тут всім вистачить досхочу попоїсти, — на ходу мовила Меланка і понеслась до Олекси.
Та вони за столом самі не лишились, вийшла Ольга, але вже в накинутому нагруднику,[36] і заходилася розливати оковиту по келишках. Почулися голоси Меланки з Олексою, і хлопці поручкались із ним, немовби з товаришем старшим, не тільки за віком.
Після гарної вечері Андрій з двома застільниками присів на колоду, а молодята тихою ходою рушили в напрямку криниці. Поговоривши про життєві справи, Андрій попрохав Меланку постелити йому там, де і вчора:
— Вельми сподобалось! — додав наостанку.
Коли пізній місяць освітив Меланчине дворище, Андрій уже бачив не перший сон.
Двоє закоханих після вчорашніх взаємних прикрощів, забувши про докори одне одному, ладні були стелитися шовковистою травицею. Непомітно для самих себе залишили далеко позаду вибалок з криницею і опинилися в мальовничому дубовому гаю. О цій порі року солов’ї ще розливалися своїми співами, і вже під них налаштовувались іволги та безліч інших птахів і цвіркунів. Тут їх і накрила ніч, чаруючи все навкруг і навіть їх самих. На галявинці знайшлася наразі копичка з молодим сіном, і закохані повсідалися рядком, підібгавши під себе ноги. При такому чарівливому оточенні розмови були зайві, і Віктор з Ольгою озивалися одне до одного, вгадуючи, яка птаха заводить свої трелі.
Ольга схилила голову Віктору на коліна, і він почав ніжно перебирати пальцями її волосся. Поряд шугнув якийсь хижий птах, і Ольга, зойкнувши, схопилася на ноги. Віктор підвівся, і вони застигли в обіймах, дякуючи подумки птаху. Віктор почав пестити її личко, ніжно доторкаючись його обрисів. Десь поміж деревами посвітлішало, і Ольга радісно вигукнула:
— Дивись, дивись, який місяць гарний зійшов! Тепер я бачитиму твоє обличчя… я так за ним сумувала.
Після цих тихих слів вона, відсторонившись, почала навзаєм милувати своїми вустами його чоло, навмисне прикривати очі, зрідка стогнучи при цьому від такої насолоди.
Милуючись од не одним, вони якось природно злились у поцілунку, і їхні пекучі вуста бажали ще й ще продовжувати пити насолоду злиття. Довго закохані втішали себе цілунками, і, нарешті, Вікторові вуста знайшли ще принадніші нерозгадані таємничості. Його вуста невідомими манівцями проникли під сорочку і відчули на собі прохолодні тверді перса. Віктор ніжно дотикався омріяної жіночої принади, а Ольга, не тямлячи себе, гарячими вустами-пухлинками цілувала його міцну шию, торкалася, де змогла тільки дістатися, ронячи коли-не-коли у простір стогін дівочої втіхи. Від цього нечуваного дівочого стогону Віктор шаленів, і йому хотілося чути його ще й ще. Непомітно вони опустились на сіно, і Ольга, підкоряючись чоловічій волі Віктора, опинилася нижче від нього. Її тіло від такої незвичності запротестувало, і вона спробувала підвестися, але чоловіча наснага Віктора вже не дозволила цього. Дівчина не тямила, чому її тіло затрусило від якоїсь дивної остуди, а зуби почали цокати, як під час холоднечі. Вона вже ледве відчувала своє тіло, яким цілковито володарював однісінький у цілому світі її милий. А він, немов у якомусь забутті, блукав руками скрізь, куди тільки штовхала його чоловіча несамовитість. Інколи Ольга приходила до тями і знеможено благала його зупинитися, не доводити її до дівочого гріха. Здавалося, що ніяка сила в цьому світі не змогла б зупинити козацький запал Віктора…