Ольга лежала, закинувши голову на духмяну траву, та нараз з-поза спини Віктора побачила величезне яскраве кружало місяця, а з нього дивився прямо їй у вічі лик її батечка. Вона хвильку дивилася просто в обличчя, та вже через мить у неї з грудей вирвався шалений крик: «Батечку!.. Я тут!» Віктора неначе ножем пронизав цей несамовитий вигук, і він пружно підхопився на ноги та рвучко повернувся назад. Позаду велично і яскраво світив місяць, а тіні від дерев лежали на травостої довгими ляпками.[37] Єдине, що вдарило на сполох, то це нічні птахи залопотіли крильми, втікаючи з цього непевного місця. Ольга також підхопилася з ложа кохання і, випроставши вперед руки, сиділа нерухомо, вдивляючись у небесне світило.
— Боженьку мій… А де батечко поділись, Вікторе? — вимовила вона відсторонено.
Віктор присів побіля неї, ставши на коліна, і, обхопивши долонями її личко, почав голубити його, погладжуючи по щоках, які були мокрими від сліз.
— Голубонько моя, крихітко, ластівочка, вгамуй своє серденько, я твій навіки… Немає тут батечка твого, я з тобою… Не тремти… — умовляв Ольгу її суджений.
Чуючи його голос та дотики пестливих рук, вона потроху приходила до тями, і кількамиттєва луда[38] відійшла в темінь ночі.
Ольга потягнулася до Віктора і, довірливо схиливши голову йому на груди, дала волю своїм сирітським сльозам. Довго ще їхні споріднені душі раювали близькістю одне до одного без слів. Та вже коли яскравий лик місяця піднявся високо над обрієм, мало-помалу, не випускаючи одне одного з обіймів, почали розмовляти про їхнє прийдешнє.
Поверталися до батьківської оселі неохоче, нерідко зупиняючись та знову й знову зливаючись вустами в цілунках і пестощах.
Коли поставала перешкода для ходи, Віктор з шанобливістю брав на руки Ольгу та ніс, доки вона не починала примхливо вимахувати ногами, прохаючи опустити її додолу.
Опинилися побіля криниці у вибалку, коли вже засяяв північний небосхил, нагадуючи молодятам про початок нового дня.
Ярема розторсав Андрія від солодкого вранішнього сну, і вони тихцем, вивівши коней за обійстя, подалися до козацького табору.
Доля подарувала Яремі ще пару днів намилуватися своєю коханою, і їхні душі раювали від злиття. Ольга неначе відчувала, що військова повинність поведе її любого далеко на Північ…
Місячне сяйво
Декілька днів життя в маєтку Дралєвських протікало без змін, і нова кухарка Зофія навіть не траплялася Іванові на очі. Та вже через тиждень усі прислужники панів Дралєвських відзначили зміну в їхньому харчуванні на краще. Іванові пан Генрик, окрім виїзної карети, доручив ще правити одноконкою для виїздів за провізією на торг.
Одного дня зранку пан Генрик прийшов на заднє дворище з новенькою кухарочкою Зофією і повелів їхати з нею на торг та слухати її в усьому. Однокінка була підготовлена до виїзду і скоро вже заторохтіла з двома панськими посланцями до базару, їхали не розмовляючи, і, зупинившись біля базару, Іван почепив на руки чималі кошелі, а Зофія перекинула через одну руку невеликий лозяний козуб.[39] Увагу торгівців зараз же привернули до себе двоє покупців з порожніми кошелями. Вони наперебій запрошували взяти що-небудь у них, вихваляючи свій крам.[40] Зофія спочатку спантеличено ходила поміж торгуючих та, видячи позаду себе дужого Івана, безбоязно почала приглядатися до всього, що їм пропонували. Кошелі Івана наповнювалися городиною, плодами брукви, капустою та коренеплодами, та ще під руку — куль кропу з лавровим конаром.[41]
Зупинилися побіля торговця м’ясивом, і Зофія вибрала з кабанятини криж — м’ясник задоволено відчахнув шматок та, загорнувши його декількома лопушинами, вкинув у другий кошіль Івана. Добре завантажені кошелі вже нагадували, що час йти до однокінки, але Зофія ще заповнила свого козуба буханцями, лісовими брусницею, чорницею та журавлиною. Іван першим поспішав до воза, аби скинути тягар з обох рук, і, залишивши на возі кошелі, заспішив навстріч Зофії допомогти нести їй козуба. Вона з вдячністю віддала Івану свого козуба і, пригадавши, що не купила солодощів, зупинилася поруч парубійка, який улещував своїми приготуваннями люд, що сунув повз нього.