— Пане гендляре, житніх медяників та цукрових комелів відваліть на півзлотого! — приязно вимовила Зофія.
Той зиркнув на неї з-під чола і, швидко відчахнувши солодкий комель, обгорнув його чистою полотниною та сунув їй у руки. Зофія передала згорток Івану і, відрахувавши гроші, подала гендляру, і тільки тоді той приязно посміхнувся, переводячи очі з неї на Івана.
По дорозі назад вона вже перемовлялася з Іваном, обговорюючи вдалий торг. Він неохоче підтримував розмову, бажаючи скоріше доправити кухарочку до маєтку. Іван швидко допоміг занести до куховарні покупки і заспішив до виходу, ледве не впавши, перечепившись на порозі. Почув позаду глузливий смішок Зофії, але кидати якесь слово у відповідь не було бажання.
Побіля стайні сидів Штефан, неначе чекаючи на повернення Івана, і з якоюсь досадою кинув у його бік:
— Довгий час торги вели, буцімто цілу хуру провіанту гарбали! Коня би пошкодував!
Іван поглянув на Штефана і, махнувши у відповідь на закиди рукою, почав розпрягати коня. Відвідуючи трапезну для челяді, Іван запримітив, що, коли він був там, Зофія ніби ненароком виходила з куховарні, оглядаючи трапезну та наводячи в ній лад. Харчуватися тепер Іван ходив сам, без стайничих, і його потішала поведінка Зофїї щодо своєї особи. Тепер вони двічі на тиждень виїздили на торги і заприязнилися, немов здавна знали одне одного. Іванові раз на тиждень доводилося виїздити й до Варшави з паном Генриком у його справах по маєтку, виконуючи свої повинності.
Буваючи у Варшаві, пан Генрик завжди болісно сприймав події, які відбувалися в сенаті і в усій Речі Посполитій. Після чергової подорожі, пан примостився поряд з Іваном і, видихнувши, важко мовив:
— Гине, гине, Річ Посполита… В сеймі чвари, король уже для шляхти — не король. Війна зі схизматиком Хмельницьким на порозі…
Іван мовчав, легенько підстьобуючи коней, а пан гнівно вів далі:
— Король збирає посполите рушення до війни, а йому докоряють. Невдатний цей Ян Казимир, нікт кров пролити за ролю[42] свою!
Вже наближаючись до свого маєтку, пан Генрик стурбовано глянув на Івана і промовив:
— Кожний оддані[43] поляк повинен йти на війну, захищати віру, Папу Римського від дикунів, схизматиків, холопів.
А після вечері Генрик запросив до себе Івана і, не довго гадаючи, мовив:
— Ти обмаль часу прислуговуєшся в маєтку. З кожного маєтку йдуть на війну… Бронко мій на небесах, підеш з посполитим рушенням в обозі від нас, Дралєвських.
Іван слухав, схиливши голову, не сміючи суперечити панським намовлянням. Він дізнався, що десь за тиждень-другий їх з Дареком з двома хурами відряджають до війська.
Тепер до головних повинностей додалося багато інших турбот. Готували дві хури, переробляючи їх зі старих гарб.[44] Огрядний Дарек поспіль пихтів, немов ковальський міх, але під прискіпливими поглядами Івана та Штефана підсобляв, обливаючись потом. Кидали роботу ще задовго до вечора і, викупавшись у річці за огорожею маєтку, поспішали вечеряти. Після вечері Іван ще встигав зробити виїзди на верховому коневі пана Генрика — Камертоні та молоденькій Клясиці. Потім, майже вже в темряві, виводив Багряного та мчав учвал лугом, пригадуючи козацькі перегони.
Одного вечора Іван затримався у трапезній і біля нього зупинилася Зофія та, благально глянувши, попрохала:
— Іване, візьми мене увечері на вигул коней. Я добра вершниця, зможу вигулювати Клясику, пан дозволяє… Я попрохала в нього.
— Дозволив, так вигулюй. Чекаю на тебе побіля стайні, не барися! — мовив Іван і вийшов з трапезної.
За якийсь час Зофія вже причепурювала Клясику, й Іван допоміг їй сісти в сідло, а сам заскочив на Камертона. Штефан не встиг вимовити щось заперечливе, як двоє вершників уже були побіля задньої хвіртки. Справді, Зофія чудово трималась у сідлі і вже за якийсь час, призвичаївшись до Клясики, припустилася їхати клусом.
— Тобі не куховарити потрібно. Гарно тримаєшся. Не розумію — де тебе навчили цій справі? — кричав на ходу Іван.
А Зофія, побачивши інше ставлення до неї Івана, перейшла на чвал і, вирвавшись наперед, гукнула:
— Спробуй ще наздогнати найкращу наїзницю пана Лащинського!