Кроків за кільканадцять від них відхилилося з ялини лапате віття, і перед ними постало двоє невідомих, чудернацьки одягнених, зі списами в руках, а за спинами стирчали луки. Оглянувши місцину і не помітивши нічого підозрілого, вони швидко перетнули галявину. Враз за ними виникло декілька постатей, озброєних уже по-іншому, з пістолями напоготові та з довгими піхвами для шабель при боці. Сторожко видивляючись у різні боки, вони гулькнули за передніми поводирями.
Трійця козаків лежали, припавши до землі, боячись викрити себе навіть подихами. У Павла заледеніло серце від близькості спритного ворога, вже вкотре він побачив смерть у людській подобі. За манерою пересуватися незвичною ходою, не викликаючи занепокоєння звірів та птахів, вгадувалися бувалі вояки. До Павла перекотився Скала, і враз побіля них об’явився Ігнатій Замковий. Його подоба нагадувала скоріше малай з вусами та відвислою нижньою губою. Він дивився на Павла і не міг нічого вимовити, та вже через мить його очі витріщилися і з грудей вирвалась гикавка. Та йому більше не дозволили цього робити: глухий стусан по спині привів його до тями.
— Це по наші душі, — ледве чутно вимовив Павло, й Іван з Ігнатієм кивнули головами.
Роздумувати довго не було часу, і Година почав шептати, щоби вони скоріше рушали за незнайомцями.
— Павле, дозволь мені попереду, я їхні вихватки знаю… Та й боржок за ними немалий, — стиха шепнув Іван Скала, благально дивлячись на Павла.
Павло відчув у його проханні якусь невимовну згагу зустрітися з ярими ворогами і шепнув йому:
— Порахуймося з ними… Багато крові на них.
Відтепер вони були немовби пов’язані одним налигачем,[50] далі рухатися їм, жити чи не жити — залежало вже від їхньої снаги до життя, і, мабуть, не в одного Павла підступився до горла якийсь щем невідворотності подій. Всі відчули, що їхня доля у цій сутичці тепер залежить від Скали, зуміє він непомітно наблизитися до ворога, то вони будуть панувати на кривавому бенкеті, а ні — то…
Крок за кроком козаки наближалися до неминучої розв’язки їхньої вилазки в стан ворога. Павла дивувало, що сліди ворога ведуть до місця їхньої хованки коней, і він бентежився від думки, що Остап Сподинець буде захопленим зненацька, коні дістануться ворогам разом з його вірною Купиною. Скала рухався кроків за десять попереду і не виявляв ніякого неспокою, та все ж що далі вони долали невизначені сажні, тим частіше калатало серце і кров стугоніла у скронях. Нарешті всі почули, як десь попереду з дерева зірвалася птиця і, залопотівши крилами, подалася подалі з цього місця. Наблизилися до якоїсь купи безладного каміння, і Павло побачив, як Іван швидко приліг на черево і поліз до тієї купи. Павло відчув приємний повів диму, змішаного з якимось засмаженим варивом. «Остап вечерю варить, на нас чекає… Він смачно готує», — подумав Павло і Побачив, як Скала, немов звір, кинувся вперед і зник за камінням. Павло також у декілька стрибків вмить виринув із-за каміння і побачив, як один з ворогів лежав на землі, а Іван сидів позад нього, тримаючи його за голову. Павло стояв, озираючись навкруг себе та тримаючи напоготові пістолі. Скоро вже ворожий вартовий перестав совати ногами по землі, й Павло присів поряд зі Скалою. Той перевернув вартового, обшукав його з усіх боків і, невдоволено похитавши головою, тихо мовив:
— Можливо, що це і не з тих, та вже все одно…
До них приєднався Замковий, і вони сиділи втрьох побіля забитого вартового, вслухаючись у переголоси лісу. Десь заіржав кінь, і всі троє повернули голови в той бік, та Павло вже не міг чекати в невідомості: він схопився на ноги й побіг на кінське іржання. Широкими стрибками, немов тарпани,[51] вони неслися, бажаючи тільки скоріше зустрітися з ворогами й битися з ними на смерть.
Враз їм відкрилося страшне видовище: Остап сидів побіля вогнища весь закривавлений, на вогнищі все ще висів казан з варивом, а двоє ворогів допитували його. Руки в Остапа були вивернуті назад, і через палю мотузкою також були пов’язані ноги. Ті ляхи, що були неподалік, кинулися до козаків, вихоплюючи шаблі, та двома пострілами враз були повалені на землю. Пролунали ляські вигуки: «Кроши холопів», і з краю галявини до них понеслося ще троє ворогів. Скала першим кинувся навперейми і, штрикнувши переднього з них ножем, приступився битися з іншим. Ті, що допитували Остапа, хутко схопилися за шаблі і зустрілися з Павлом та Ігнатієм, вимахуючи шаблями. Від вогнища почувся відчайдушний крик Сподинця: