— Ріжте їх, Павле! Смерть ляхам…
Перетнувшись із ворогами, Павло відчув при перших зустрічних ударах шаблі, що перед ним здібний фехтувальник, та і статурою набагато вищий від нього. Лях насідав на нього чимраз дошкульніше, роблячи спроби вибити шаблю з рук Павла. Поряд вертівся Ігнатій, очевидно, також маючи вправного ворога, бо від їхнього місця сутички чулися вдоволені вигуки ворога. «Невже гаплик нам?» — пронеслося в голові Павла, та, напружуючи м’язи, він усе ж відбивав удари стрімкої ворожої шаблі.
З боку Ігнатія знову почулися бадьорі вигуки ляха та задушливий голос Ігнатія:
— Брешеш, не візьмеш! Наша правда сильніша!
Павлові від сутужності теж хотілося кричати, і він заволав:
— Це ти вбив Андрона, тепер твоя черга, сучий сину! Я — смерть твоя!..
Він спробував битися лівою рукою, та ляхові було байдуже, він також перекинув шаблю і почав ще дужче насідати на Годину. Його удар пройшовся понад самим підборіддям Павла і розітнув сорочину від рукава до рукава. Супротивник весело крикнув:
— Скоро тобі нічого не треба буде, кидай шаблю!
Та Павло, розізлившись ще дужче, відірвав шматок сорочки і продовжив бійку з подвійною силою. Проте не простий ворог дістався Павлові, він відступився від нього, а тоді раптовим випадом таки дістав його руки. Година ледве встиг перекинути шаблю в праву руку, а з передпліччя лівої руки цівкою зацебеніла кров.
— От тобі і кінець, сволото! — закричав лях, та збоку від них почувся передсмертний крик враженого й одночасний переможний вигук Скали:
— За козаків — згинь!
На хвильку шаблі ворогуючих зупинилися, та вже знову шалено завертілися в повітрі. Не гаючи часу, Іван Скала підступився до Павлового супротивника, і на дві шаблі вони почали тіснити його до вогнища. Той відчайдушно відбивався, і це йому вдавалося, аж доки він не наблизився до вогнища.
Остап, лежачи на спині, побачив поруч ворога, що відбивався від Івана з Павлом, підкотився до нього кулем та підбив попід ноги. Той упав на спину, задравши ноги, і враз Скала, приставивши шаблю до горла, вольовим голосом крикнув:
— Кидай шаблю! Проколю горлянку…
Лях лежав, дивлячись знизу на Скалу, і процідив крізь зуби:
— Поки що — твоя взяла, недобитку!
Павло стусонув його під бік чоботом, і лях, скривившись від болю, випустив шаблю.
А поряд ще точилася запекла бійка поміж Ігнатієм та одним із ворогів. Вони обоє вже були закривавлені, в обірваних сорочках, але ніхто з них гору так і не взяв. Та коли відкинув шаблю супротивник Павла, Ігнатій заволав:
— Скидай, ляше! Годі!
А той, скориставшись послабленням уваги, рвонув назад та чимдуж помчав до лісу. Ігнатій стояв, розкривши рота й опустивши шаблю, дивився, як його ворог, немов вухатий, несеться подалі звідси.
— Доганяй! Не впускай його! — крикнув Павло, й Ігнатій, отямившись, кинувся за ляхом. За якийсь час ляснув постріл і до них швидко повернувся Ігнатій, опустивши винувато голову.
— У річку стрибнув… Я цілив у нього, а втім — не знаю, влучив чи ні… — виправдовувався він.
Швидко звільнили з пут Остапа, і той підскочив до пов’язаного ляха та почав його товкти стусанами, доки Павло не гримнув на нього:
— Відв’яжись від нього. Ти що, хочеш на спині його тягнути? Переможець!
Зібравшись, швидко рушили подалі звідси, поближче до своїх. Та скоро вже почало сутеніти, а на небі подекуди замиготіли блискавки. Знайшлася підходяща місцина для ночівлі, й доки зовсім не стемніло, швидко вичерпали з казана кашу, залишивши декілька ложок для бранця.
— Оце так, Остапе, ти зварив кашу! Навіть і ляху дісталося! — підшпигнув Павло, але вже все минулося і козаки зареготали, не до смішок було тільки полоненому.
Ніч минула спокійно, якби не дощ, але на ранок уже виглянуло сонце, і Павло повів усіх у бік Старокостянтинова. Попереду ще було безліч небезпек, і маленький загін, дотримуючись заходів безпеки, чимдалі ближче підступався до місця свого розташування. Павло їхав останнім, захищаючи своїх зі спини. Іван Скала нікому не довірив свого полоненого, і зараз він у нього лежав позаду на спині Андрієвої кобили Любки. При знайомстві її зі Скалою кобилка повибрикувала, але зрозуміла, що новому володарю треба підкорятися, за що й отримала шматок плескача[52] з ляських запасів.
По виїзді з хованки лях позаду Івана почав борсатись, та він «пригрів» його рукояттю палаша по голові, і той тепер чемно лежав обвислим тулубом, не завдаючи нікому незручностей. Так вони і натрапили на козацьку залогу, а після нечемних перемовлянь їх усе ж прийняли за своїх та доправили до міста.