Поразка посполитого рушення
Кінець кінцем всі вгомонилися після нічного улову і розійшлися до своїх возів на відпочинок. Вранці Івана розбудили якісь звуки, він прислухався і, нечутно вибравшися з хури, почав прокрадатися до Дарекового воза. Враз побачив побіля колеса хури Дарека, який сидів в обідраному одязі, а на обличчі виднілося декілька синців. Іван підійшов до нього та присів, кажучи щось заспокійливе. Дарек підняв голову і, простягнувши руки до Івана, жалісливо мовив:
— Дивись, Стасе, від собак відбивався, а ті гаспиди ще й стусанів дали.
Іван заходився відмивати Дарека і, обробивши рани, примусив його змочити їх сечею та обмотав перев’язями. Невдовзі пустився дощ, і Дарек, забравшись у хуру, заснув, немов скривджена дитина після всіляких негараздів. Дощ посилювався — та це було добре. Іван зібрався сходити за нічним уловом. Він швидко знайшов місце схованки, та все ж пройшов повз нього, вдаючи, що видивляється гілляччя для вогнища. Впевнившись, що поряд нікого немає, вигріб торбу, під руку прихопив гілку і подався до обозу.
Тут уже приятелі-обозники потрошили рибу з мішка, якого не кинув Мілко. Швидко впорались, та все ж промокли до останньої нитки. З великими потугами розпалили багаття і, доки напалювалось вугілля, просушили одяг та обгорнули рибу лопушиним листям. Одну, найбільшу, приготовляв Іван, та ще й не пожалкував капустяного листя для обгортання.
— Нехай, коли прокинеться Дарек, гарний йому сніданок буде, а то геть скис! — з теплотою в голосі мовив Іван, а приятелі зі згодою закивали головами.
Дощ не переставав лити вже третій день, і посполите рушення, не рухаючись маршем далі, залишалося в Білому Камені чотири дні. Та вояки, незважаючи на несприятливі дні, проводили військові навчання. Шляхта не приділяла у своїх маєтках належної уваги військовій справі, й тому ляхи не дуже вправно володіли зброєю. Король за ці чотири дні звелів муштрувати військо і всю челядь, яка могла тримати зброю. Обозників також примусили проводити навчання, й вони, нарізавши в заплавах очерету й оситнягу, в’язали кулі і з задоволенням штрикали в них шаблями.
До їхнього обозу товариш,[56] який був за головного в обозі, привів хвацького у військовій справі рейтара. Їздові неохоче вибиралися зі своїх хур і збиралися гуртом на підвищенні. Набравши до свого гурту чоловік з п’ятдесят, рейтар Йозес почав навчати бити ворога. Під вечір їздові, ковалі, теслі та інша челядь, знесилені та мокрі, розпалювали вогнища і сушили одяг, проклинаючи війну, своїх шляхтичів, а заодно і Хмеля з королем. Не звикли їхні натруджені руки тримати зброю та вбивати подібних до себе. На третій день рейтар таки «доконав» своїх підопічних і вони вже попадали шаблями по околотах[57] і колошматили їх на друзки.
Іван також навчався бити ворога і, дивлячись на вправи челяді, якоюсь мірою глузував з них, а в душі йому було шкода цих людей. Він знав, що татари чи козаки, якщо пробиваються до обозу, винищують або беруть у полон челядь, хто піднімає зброю — знищують миттєво. За ці декілька днів неможливо навчитися забити татарина чи самого козака, але Дарек з Мілком та Тадеушем осміліли, і ввечері побіля багаття тільки й було розмов, аби скоріше зустрітися з ворогом. Дарек запримітив, що Іван вправний із шаблею, але він не запідозрив, що поряд з ним загартований боями козак.
Усе ж військо вирушило далі, та зупинилося в містечку Злочів. Поміж військовим ополченням пішли чутки, що Ян Казимир не визнає Хмельницького гетьманом і замість нього призначив Забузького. Обозні такій звістці раділи, вони думали, що тепер Хмельницький впаде на коліна перед королем, розпустить своє військо і вони переможцями повернуться по домівках. Король випустив ще універсал, який закликав холопів підкоритися волі короля — і він пробачить їм провини за бунт, поверне селянам їхні права та пільги. Серед шляхти ширилися думки про мир і швидке закінчення війни. Та Хмельницький не явився на очі королю і не впав перед ним ниць, і король повів своє військо далі в бік обложених у Збаражі.
Бойовий настрій був і в обозних, незважаючи на проливні дощі, які щодня заводнювали шляхи пересування війська і утруднювали рух возів. Військо підступалося до Зборова і зупинилося на правому березі річки Стрипи, готуючись переправлятися на інший берег.
Івана дедалі частіше опановувала думка зникнути з обозу, на своєму вірному Багряному він за одну ніч зміг би дістатися до своїх. Бували такі хвилини, що він поривався непомітно проникнути через охорону короля і покінчити з ним одним помахом ножа. Роздумуючи над цим, він згадував, що у промовах до війська Богдан не хулив Яна Казимира, а в усіх нещастях українського народу звинувачував пожадливу шляхту, ксьондзів та євреїв. Це його й зупиняло, він облишив ці думки, а мислив над тим, як би завдати найбільшої шкоди та привезти до козацького війська неабиякого язика. Приглядався, де розташовують свій табір шляхтичі та воєводи, і прислухався, на кого поляки покладають надію у близькій битві з козаками й татарами. Визначивши для себе чільних осіб князів Осолінського та Станіслава Любомирського, Іван уже готувався полонити одного з них. Приглядів уже і доброго коня, який також пройшов з обозом шлях від Варшави до Зборова. Він дізнався, що пани брали з собою не одного верхового коня, а в деяких багатіїв їх йшло за ним по п’ять-шість. Бачив не раз, як їхні слуги час від часу виїздили одними кіньми, а поверталися на інших. Йому було відомо, де перебували додаткові верхові коні, й він знався з їхніми конюхами та їздовими. Іван уже бачив себе прощеним за невиконання настанови полковника Лавріна Капусти і поклав собі наступної ночі полонити одного з воєвод.