Крики радощів від переможної відсічі нападникам лунали дедалі частіше й частіше. Уже і сонце почало ховатися за верховіття дерев, захисники обозу вже бачили свій порятунок у ньому. Але просто від багряного сонця знову почулися переможні крики, й Іван, притуливши долоню до чола, побачив чорну стіну атакувальників. «Оце тепер і мені жаба цицьки дасть!» — невесела думка майнула у голові Івана. Та відчуття самозбереження взяло гору, і він, озирнувшись, побачив Багряного, який нетерпляче чекав на його окрик. Шляхетський голос уже не так впевнено, але наказав: «Паліть, паліть, нам підмога йде через міст». Знову заляскотіли постріли, але від шквалу куль від нападників скрикували вбиті й поранені захисники переправи.
— Невже нам кінець, Стасе? Хочеться додому!.. — дико заволав Дарек і, присівши на коліна перед Іваном, почав молитися, безголосо перебираючи губами.
Іван тільки й вирізняв слова: «Єзус, Маріє, Ісусе Христє, Всевишній — порятуйте!»
— Давай ще постріляємо, Дареку. Нумо разом, поглянь, як гарно вони падають від куль, — чомусь розвеселившись, крикнув Іван і, вистріливши, потягнув Дарека за прошивку.[60]
— Не смій мене чіпати, я молюся. Сьогодні Успіння Матки Боски, вона спасе нас! — закричав Дарек.
Та Іван дав йому попід бік ногою і, нахилившись, заволав прямо у вухо:
— Так хоч заряджай! Бо зітну голову!
На нього це подіяло, і він, не перестаючи шамкотіти губами, зарядив пістоля і подав Івану, а друга рука потягнулася взяти розряджений.
— Інша річ, заряджай, і обоє будемо живі, вояка! — дошкульно кинув у бік Дарека Іван.
Передні наступаючі вже майже досягли затону з возів та виймали ножі, шаблі, палаші, готуючись до рукопашної бійки. «До бійки, до бійки! За Річ Посполиту! За короля, Матір Боску! Ніц назад!» — лунали звідусіль голоси, і Дарек, підвівшись із землі, дістав шаблю та став поряд з Іваном. Татари, немов бісенята, перестрибували через два ряди возів і стрибали вниз, наштрикуючись на шаблі. Одні з них при цьому верещали по-поросячому, а інші згадували перед кончиною Аллаха та Магомета.
— Коли, виставляй вперед шаблю і швидко виймай! Тебе Зофія жде! — чомусь заволав Іван до Дарека, і той, отямившись, заходився також зустрічати татар, які стрибали з возів, шаблею.
Поряд них падали забиті кривими шаблями поляки, ось уже, схопившись за горло, звалився Мілко, а його кривдника встиг проштрикнути Дарек і стояв та дивився на того, вилупивши очі, але Іван відштовхнув забитого ногою, звільнивши від шаблі. «Відходимо! До переправи!» — почали гукати звідусіль, і Іван, відсікши руку занадто завзятому татарину, почав відходити назад. Гуртувалися побіля мосту, і вже до міста, відступаючи, відходили перші вояки. Іван поглянув у бік Багряного і, крикнувши Дареку: «Біжи до мосту!», рвонув до свого коня.
Швидко його відв’язав і побіг до річки, озираючись навкруги, аби не потрапити під чужинську шаблю.
Річка вже була поряд, та раптом до нього підбігли двоє: один — куций татарин, а другий — козак. Іван виставив шаблю та став побіля води, ті не наважувались наблизитися.
— Віддай коня, живим будеш! — закричав козак і почав підходити до нього, перекидаючи шаблю з руки в руку.
Татарин і собі почав погрожувати: «Сікір башка, кінь мій!» і, нагнувшись до самої землі, хотів перерізати Івану гомілки. Знаючи виверти татар, Іван, немов блискавкою, відсік йому руку до плеча. Рука з шаблею покотилася в пісок, а він присів навпочіпки й дивився на свою руку. «Вай, вай!» — вилетіло в нього з горлянки, і, закривши рану другою рукою, побіг назад.
— Тікай хутчіше, козаче! Тобі не пощастило, кінь козацький, Петра Гусака! — швидко вимовив Іван і, залишивши повід, підступився до козака.
Той, щось зметикувавши, крутнувся на місці й побіг далі шукати собі іншу здобич.
Іван не став далі випробовувати долю і хутко завів коня у річку. Течія підхопила їх з Багряним, і обоє, підгрібаючи в бік другого берега, незабаром відчули дно. Вийшли з води і, протиснувшись поміж рядами стрільців по татарах та козаках на тому березі, побрели до містечка Зборова. Відчуття непевності й знесиленості гнітило Івана, але все ж він запримітив, що тут ладу було більше, місто готувалося відбивати натиск ворога.
Іван зайшов у містечко, до якого попереду й позад нього тягнулися недобитки шляхетського війська. Скоро мала настати ніч, й Іван видивлявся, де знайти і для них з Багряним якийсь прихисток для спочину. Перетнувши ратушний майдан, він навмання йшов далі, сподіваючись на людську милостивість. Побіля замку побачив скупчення поранених й невизначених щодо ночівлі шляхтичів та їхніх слуг. Наблизившись до гурту обшарпаних та з перев’язами вояків, він мовив: