— З того берега я. Десь би мені хоч водою коня напоїти та оберемок сіна дістати.
Один з товаришів, співчутливо глянувши в його бік, промовив:
— Влаштовуйся, схоже я тебе бачив побіля Ковальського… Загинув він, прапор захищаючи. А ти Любомирського на оцьому коні з пазурів татарських вивіз… Герой!
Івану було байдуже до того, що недавно було, і він, розсідлавши Багряного, почав шукати сухе після сьогоднішніх злив місце для ночівлі. Тут він побачив, що його запрошують, махаючи руками, троє, котрі сиділи побіля вогнища. Не гаячись, він підійшов до них і, прив’язавши поряд Багряного, привітався:
— Добрі вєчор! Дзенькую, ми багато місця не займемо!
Ті доброзичливо махнули і запросили його поїсти з ними, що Матка Боска послала. Швидко втамувавши голод шинкою з чорним хлібом, Іван підвівся й заходився порати Багряного. За якийсь час він приліг поряд з новими приятелями і «провалився» у нескінченний плин сновидінь.
Новий день розпочався неспокійно. Заграли сурми, військові оклики провідників, які закликали всіх, що могли тримати зброю, захищати короля і Річ Посполиту. Набравшись за ніч сили, Іван почав готувати Багряного до нового бою та обладнав вогнепальну зброю. Подякувавши за гостинність пораненим шляхтичам, подався в бік голосів, що збирали військо до нової сутички.
Поблизу замку воєводи готували хоругви з того війська, що встигло переправитися на лівий берег Стрипи і з тих решток війська посполитого, що вчора майже повністю було знищене на правому. Таких, як Іван, з’явилося сюди небагацько. Хто піхом причвалав, а в кого, з шляхтичів, ще й був добрий кінь під ним. Івана швидко приписали до Зенона Гордецького, одного з тих шляхтичів із Червоної Русі,[61] який лишився живим після вчорашнього поголовного винищення їхнього ополчення. Шляхтич українського походження Зенон видавався рішучим та запальним вояком. Він особисто з кожним перекидався словами, перевіряв зброю, своєю впевненістю в перемозі уособлював надію на життя. Поглянувши на Івана, запитав, звідки він, і якось дивно зиркнув на нього, коли Іван назвався їздовим пана Дралевського з-під Варшави.
Верхових набралося близько п’ятьох десятків, і Зенон особисто взявся ними верховодити. Решту піших доручив очолити Кудринському Маркіяну, шляхтичу, який після вчорашньої поразки тіпав плечима і часто моргав зеленими прозорими очима. «Оцей поведе проти татар, краще було б дідьку в зуби, ніж іти під його началом», — подумав Іван, погладжуючи гриву Багряному. «Триматимусь цього шляхтича Зенона, надійний він», — помишляв Іван, роздивляючись, з ким поряд він ітиме у бій.
Чільне польське військо рушило займати оборону перед містом побіля селищ Суходолів та Млинова, а їхній змішаний загін залишився на місці. Ранок цього дня видався хмарним, і сонце не освітлювало місце прийдешнього бою, а від затоки Стрипи тягнулися шматки туману, заважаючи розгледіти, що діялося на правому березі. Та скоро все з’ясувалося: величезне татарсько-козацьке військо вже стояло перед містом, і поодинокі вершники гасали перед польськими шеренгами, викликаючи на поєдинок сміливців. Замість герців перед козацьким військом з’явився королівський парламентар і почав читати послання короля про засудження Хмельницького за зраду, а за його голову пропонував величезні гроші. Після цього герольд ледве ноги виніс, бо козаки зчинили свист і почали стріляти. Почулися закличні татарські кличі: «Ляха іль-алла, Магомет росула![62]» — і застугоніла земля під тисячами копит ляських драгунів та козацько-татарської кінноти.
Іван стояв поряд з декількома дужими вершниками близько від Зенона і бачив, як той, нервуючи, раз по раз сіпався до своєї шаблі. Раптом над величезним полем гримнув страшної сили стук зіткнення тисяч озброєного люду. Через мить у повітрі вже розносилися передсмертні скрики, зойки і хрускіт поламаних кісток змішався з тріском зламаних списів та шабель. У смерті всі були рівні: кричали поляки, призиваючи Матку Боску та прощення, чулися короткі козацькі смертні викрики, татари призивали Аллаха собі на допомогу. Хмари розсіялися над Зборовом, і враз стало видно величезне освітлене поле, на якому вже неможливо було нічого розібрати оком.
У чорному татарському війську виблискували сріблом і золотом рицарські панцирі. Було видно, що чорна покривка татарського війська от-от поглине срібло й золото панцирів. Поле здавалося якоюсь живою істотою, воно ворушилося, перекочувалось з одного боку в інший, мінилося переливами сталі, та звідти вже не було чутно криків, а якийсь дивний загрозливий гул тіснив живі душі споглядачів.