Іван побачив, як просто перед містом не стало видно блиску панцирів і шоломів рицарів і чорна змія татарських вершників потягнулася до міста. Зенон піднявся в сідлі й, вихопивши шаблю, закричав:
— За Річ Посполиту — вперед!
Загін рвонув з місця в алюр, і вже Іван бачив попереду тільки татарських кіннотників, що нестримно наближалися з криками: «Кесим,[63] кесим, алла, росула!» Ще здалеку Іван запримітив якогось татарського мурзу, біля нього щільно мчали верхові, а позаду майорів мусульманський стяг. «Якийсь батир татарський, та дідька йому!» — встигла майнути думка, а рука вже потягнулася до мушкета. От через хвилю зіткнуться дві несамовиті сили, й Іван, вловивши незриму мить, встиг вистрелити цьому батирові просто під горлянку. Побачив лише, як той, пустивши повід, відкинувся на спину коня, напнувши повід. Ця мить і врятувала Івана від шалу зіткнення з ворогом. Ближчі до батира верхові шарпнулися в його бік, запізно збираючись закрити собою, і в цю мить прискочив Іван на Багряному, смугуючи збоку по ворогу. Рука з шаблею не схиблювала, Іван ледве встигав: то заганяти шаблю в розжарені тіла, то, крутячи нею, відтинати руки з кривими шаблями, а то й голови з металевими татарськими шликами на них. Звідусіль чулося дике ревіння озвірілих людей та крики відчаю перед кончиною. Щось перемінилося у бойовому пориві татар, і скоро вже ляхи вигукували переможні кличі: «Бий, добивай! Відтісняй! Отримай, собако!»
Поряд Івана билися з ворогом дужі вершники на чолі із Зеноном, і вони вклинились у ворожі ряди, налітаючи разючими довгими шаблями на слабших ворожих кіннотників. «Повертаємо назад, ординці!» — стали чутні голоси татарських очільників, і розгарячені боєм ординці виходили з поєдинків спіймавши облизня. Приспілі піхотинці Зенона під орудою Кудринського стягували бердишами ворожих кіннотників і добивали їх під супровід нелюдського вереску тяжко уражених та благання пощади. Татарські куці коні літали полем, перемішуючи тіла забитих своїх і чужих вершників з багнюкою. Переслідувати ворога не стали, а скупчившись побіля Зенона, шляхтичі волали від радощів перемоги: «Нехай жиє Польська! Віват король!» Піхотинці залишились підбирати своїх поранених, а Зенон, піднявши вверх шаблю, повів свій поріділий загін під місто.
Щось дивне коїлося з Іваном, він радів перемозі ляської зброї і готовий був знову й знову йти в рядах польського війська проти ворога. Зупинилися під віттям розлогих дубів, і шляхтичі, спішившись, обіймались та раділи, немов діти. Іван швидко оглянув Багряного і почав шукати очима, звідки б напоїти вірного бойового скакуна. Дістав із чапрака міхур для води і повів Багряного до невеликої водяної заплави, погладжуючи його гарячу шию. Пити воду не дозволив одразу, хоча Багряний і тягнув вперто шию до води. Обмивши коня, Іван дозволив йому напитися, і Багряний довго цідив воду крізь зуби, тамуючи спрагу цілющим питвом. Побіля них вже ніде було напоїти коней іншим, і Іван вивів свого вороного та облаштувався побіля стовбура дуба підкріпитися їжею. До вечора знову довелось відбивати наступ татарської кінноти, але ворогові так і не вдалося заволодіти містом.
Насувалася ніч та від заколисливого тріскотіння цвіркунів, чарівливого співу птахів на душі у захисників Зборова було сиротливо та тривожно. Зусібіч було чути розмови про неминучу поразку від козацького і татарського військ, що в декілька разів переважали силою. Іванові також не спалося, і він бродив табором, прислухаючись до розмов тих, хто перебував побіля вогнищ. Час від часу то в одному місці табору, то в іншому лунали крики невдоволення і розпачу. Десь опівночі людьми, що були в таборі, оволодів нелюдський страх. Табором бігали вояки з криками: «Король нас покинув, завтра ми всі загинемо! Нас покинули на заріз татарам!» Жовніри і ті, хто вночі укріплював табір, покинули шанці і зчинили сум’яття навіть у місті. Ніхто вже не спав, і всі готові були хоч зараз кидати оборону міста і мчати геть, подалі з місця, від якого вже тхнуло смертю. Іван, знаючи, що являє собою панічний страх, повернувся до свого загону, де вже стояли наготовані до всякої біди вояки Зенона Гордецького.
Зенон побачив Івана і невдоволено смиконув за вузду коня, аби Іван хутчіше приєднався до них. З боку міста до них долинули схвальні вигуки й поодинокі постріли. Зенон, нервуючи, вичікував, що буде далі, коли побачив більше сотні смолоскипів та безліч запалених скіпок, і слідом за цим почулися вигуки: то славили короля. Зенон наказав спішитися і славити короля, звідусіль почулися голоси: «Віват король! Ми переможемо, наш король з нами!» Королівський почет зупинився, і Ян Казимир, простоволосий, сидячи на коні, почав гукати: