— Я король ваш! Не покидайте мене, діти мої! Благородна шляхта, згуртуйтеся навколо свого государя! Бог милосердний!
Шляхтичі витирали сльози від цього нічного видовища, а король говорив далі зворушливо та проникливо. Іван, стоячи за декілька кроків від нього у світлі хитких виблисків сотень вогнів, бачив, як сльози котилися зі щік короля.
— Завтра з Божою поміччю я переможу ворога. Це наше випробування Богом. Я ніколи не залишу своїх дітей: або перемога, або накладу разом з вами головою! — закінчив король свою нічну промову, і знову військо було готовим зійтися з ворогом у битві.
Король з почтом подалися далі, а Зенон, зворушений королівською промовою, заприсягнувся перед своїм загоном:
— Присягаюсь не зрадити честі шляхетської, стоятиму до кінця свого життя за Річ Посполиту!
Зійшло сонце і своїм золотисто-червоним світлом не порадувало Івана. Вилізши на дуба, Іван оглянув околиці Зборова і побачив, як шикується величезне військо, охопивши місто очертою.[64] Вже вкотре під Зборовим він дивитиметься у вічі смерті й десь поляже поміж тисяч бездиханних тіл за чиюсь перемогу або поразку. «А де моя краплина волі, чи встиг я її розкуштувати, перед тим як стати прахом земним?» — сумно роздумував Іван, краючи свою душу та серце.
Неподалік Зенон гуртував побіля себе войовничий люд. Іван підійшов до нього і, обвівши рукою майже навкруг, показав йому, де стоїть військо Хмеля та його союзників.
— Сьогодні, Стасе, всі підемо в кращий світ. Бог не лишає нам вибору, — сумно мовив Зенон і, обійнявши Івана, додав: — А ти не їздовий, Стасе! Ратник, кращий від багатьох шляхтичів!
Іван дивився на благородного шляхтича і, не маючи йому сказати щось інше, мовив:
— Слава Богу, рицарі ще не перевелися на теренах Речі Посполитої. Я сьогодні з вами, пане, до останку…
Зенон обійняв Івана, стиха промовивши:
— Бачу в тобі гідність, йди під моїм лівим крилом, а там… доля сама вирішить.
Польське військо стояло, очікуючи нового приступу козацького та татарського військ, і ксьондзи ходили поміж жовнірами, драгунами, піхотою в супроводі десятка інших духовних осіб, які носили королівські та єзуїтські знамена. Воїни натхненно молилися, знаючи, що сьогодні вони вже не узріють заходу сонця, а встелять землю перед містом своїми тілами.
У ворожому війську вдарили тулумбаси, заграли сурми, та заглушив усі звуки рев тисячоголосого людського стовпища. Перші в бій кинулися драгуни, на яких король покладав велику надію, але вже за короткий час вони щезли з поля зору тих, хто поглядав з надією на поле бою. Поодинокі вершники вирвались із лабетів смерті й, обшматовані, повернулися під захист польських редутів. Зенон, усвідомивши, що королівським драгунам кінець, наказав усім спішитися і прийняти бій у шанцях, заодно з піхотою. Івану нічого не лишалося, як відвести подалі Багряного і разом з усіма стати на захист міста.
З редутів по ворогу палили з десяток гармат, і Зенон повів свій загін обороняти гармашів. Розрізнені загони, кинуті проти лав козаків, які йшли якраз на батарею, були посічені у миттєвій сутичці. Іван уже бачив із шанця розкриті роти козаків, які мчали зі списами, шаблями, рогатинами і, здавалось, через мить видеруться на шанці.
Гармаші не проґавили цієї миті, і всі гармати гарконули одночасно. Іван вперше бачив зблизька, як водночас «тріснули» ядра посеред суцільної стіни передових лав ворога і вгору купами полетіли рештки тіл, огорнутих димом. Заволали жалібно поранені й вмираючі, а гармаші додали ще декілька влучних залпів, і заметушилися козаки, закричали сотники про відступ. Зенон підвівся і заволав до своїх стрільців:
— Цілься… Пали!
Врізнобіч стрельнули сотня мушкетів, штуцерів — і передні ряди розгублених козаків повалилися, немов снопи під час буревію. З Іванових очей покотилися сльози, він так і не зміг натиснути на гачок і, нахиливши обличчя до землі, застиг у розпачі від бачення смерті сотень його побратимів.
У місті задзвонили церковні дзвони, їхні немелодійні голоси бентежили оборонців, а коли в них за спиною почали стріляти гармати і ядра, падати, шавкаючи, серед шанців, поляки ладні були заритися в землю, немов щури, аби не бачити пекельної поразки. Козацькі ватаги, згуртувавшися, знову кинулись на польські редути, і вже не змогли гармаші зупинити їхнього наступу.