Титикало з десяткою лишився побіля їхнього воза, а Санько, розвівши руками, наказав кривоносенцям поки що скласти зброю і піхом заспішив до Назара Гунти, та швидко повернувся, запросивши гостей.
Гунта вже чекав на вояків з полку Кривоноса і, приязно привітавшись, почав розпитувати старшого про їхнього полковника. В козацькому війську вже знали про смерть батька Максима Кривоноса, а син ще не встиг про себе пустити добру славу. Але Гунта почав вихваляти їхнього молодого полковника, не забувши сказати, що чутки ходять про непомірну жорстокість їхнього полку на теренах України. Михей Хруник, так назвався десятник з полку Кривоноса, не сперечався з Гунтою, і вже через якийсь час сотник запросив своїх старшин, та, відокремившись від гурту, влаштувалися біля вогнища. Кухарі всім подали смажене м’ясо та мед.
— Не йметься мені, козаки, щоби німець сидів телепнем, не за тим вони прийшли в нашу землю, аби сидіти, — під час вечері почав розмову Назар Гунта.
Після його слів обидві сторони жваво заговорили, і Хруник, розгарячившись, вигукнув:
— Добре було б, пане Назаре, вдарити по німчурі разом з нами. В нас хлопці завзяті, живими не випустять нікого!
— Знаю, знаю, можеш не говорити, про вас слава біжить попереду. Та і мої не ликом стьобані,[70] з живих не злізуть! — сказав Гунта, і всі зареготали.
Мед подали ще, та Назар відсторонив напій і, підвівшись, наказав своїм обозним облаштувати для гостей нічліг.
Вранці Гунта з трьома десятками шаргородських козаків попрямували до полку молодого Кривоноса. Вони об’їхали чималий лісок, і побіля річки ще здалеку їх зустріли охоронці табору. Швидко порозумілися, і сотник шаргородців з Хруником та своїми старшими зупинилися побіля намету полковника. Підморгнувши шаргородцям, Хруник зайшов до намету свого полковника. Молодий Кривоніс вийшов з намету і не зовсім чемно поглянув на прибулих шаргородців, та все ж по черзі всім потиснув руки й запросив до довгастого столу під розлогою липою. Сюди незабаром зійшлися полкові сотники, і Гунта почав викладати думку про напад на німецький загін у Меджибожі.
Всі старшини Кривоноса слухали Гунту, коли-не-коли крутячи головами та перекручуючи вуса.
— Що гадаєте, пощастить нам з німцями? — вислухавши Гунту, запитав полковник Кривоніс.
Один з його сотників, підвівшись із лави, присмалив люльку і каже, випускаючи дим:
— А то й що, будуть наші хлопці їх колошматити. Побачимо ще й німців, ляхів уже били!
Заговорила старшина, узгоджуючи своє, але майже всі погодилися разом з шаргородцями віддубасити німецьких найманців. Полковник Кривоніс після обговорення запросив до намету Назара Гунту з декількома своїми сотниками, а через якийсь час вийшли до своїх з гарною новиною: «Завтра вранці!»
Після повернення Гунти з гуртом козаків од кривоносенців військо шаргородців почало готуватися до приступу містечка. Гармаш Джогарда гукнув до свого воза дужих парубків, і вони допомогли витягнути з воза та закріпити в станку єдину гармату. У Джогарди хоч одна була гармата, та з добрячим дулом, і він полюбляв вихваляти її:
— До біса, що одна! Я з неї і муху можу вцілити за п’ятсот сажнів!
Тепер, відчувши потребу у своїй вправності, Джогарда вертівся побіля своєї гармати, приспівуючи вголос слова однієї і тієї ж пісні:
Іншого разу хлопці покепкували б з нього, але всі були зайняті підготовкою до бою і було не до жартів.
Десятка Голоти також старанно готувалася, їм першим йти на ворога, протоптуючи шляху місто від ворожих дозорців. Оглядівши своїх соколів, як він полюбляв жартувати, Санько примусив їх раніше вкластися спати. Сам заснув швидко та міцно і, коли до нього прийшли сновидіння, вже не зміг відокремити сну від дійсності.
…Ще з ночі стоять один проти одного двоє величезних війська. Воїни обох військ стоять упритул з оголеними шаблями, а списи майже торкаються грудей передніх воїнів з одної і другої сторін. Санько зі старшими друзями стоять плече в плече попереду козацького війська і не сміють навіть глянути один на одного. З боку ворожого війська зійшло рожеве сонце і почало сліпити очі Санькові та його побратимам. З передніх рядів ворога почувся і почав ширитися схвальний гомін, розростаючись до грізного людського гулу. В перших рядах вороги навіть і губами не ворушили, а гул дедалі посилювався. Та ось у передових ворожих воїнів очі заблищали криваво-холодним сяйвом. Туга оволоділа серцями козаків, та вони, ставши пліч-о-пліч, трималися на ногах, не даючи один одному впасти. Позаду козацького війська коли-не-коли чулися вигуки: «А гетьмана немає… а гетьман де? А гетьман нас покинув, а гетьман хворіє, а гетьман волю продав, а вже не Хмелеві ми діти!»