— Так, ми... — трохи роздратовано сказав комісар.
— Тоді я розповім вам дещо незвичайне. І прошу мене не перебивати...
Доктор Фройд підтягнув до себе попільничку. Струсивши в неї попіл від сигари, продовжив:
— Близько трьох тижнів тому я вирушив з Відня до Лемберга. Мене запросили до тутешнього університету прочитати курс лекцій з моєї теорії психоаналізу. Не вдаючись у надмірні пояснення, скажу, що я психіатр і непогано знаюсь на своєму фахові.
У день від'їзду до мене на прийом записався досить незвичайний молодий чоловік на прізвище Німанд. Я сприйняв би це за якийсь жарт і був би готовий, як Поліфем зустрітися з цим Одіссеєм[19], однак його направив до мене мій колега, доктор Ервін Когер. А той би ніколи не дозволив собі такого жарту. Якуб Німанд виявився типовим невротиком, якого мучили нічні видіння. Таких випадків у моїй практиці вже були десятки, і я, без сумніву, міг би йому допомогти, але його видіння було вкрай нетиповими. А саме: цей чоловік уві сні бачив убивства. Точніше, убивства, які відбувалися згодом на вулицях Відня.
— Тобто цей чоловік міг передбачати убивства? — перепитав комісар.
— Виходить, що так, — сказав доктор. — Щоправда, була одна особливість. У своїх снах він перебував на місці жертви. Тобто щоразу вбивали його самого. Досі я вам описував звичайний психічний розлад, який насправді добре вивчений сучасною наукою. Під час першої нашої зустрічі Німанд мав усього десять хвилин, оскільки спізнився, а я не міг приділити йому більше часу. Ми попрощалися, і я пообіцяв, що прийму його знову, як тільки повернуся зі своєї поїздки. Можете уявити моє здивування, коли я несподівано зустрів свого пацієнта тут. Після лекції в університеті він підійшов до мене і знову попросив про аудієнцію. Я не відмовив... Здогадуєтесь, про що розповів мені цей чоловік?
Комісар відчув, як у горлі в нього пересохло.
— Знову про нічне видіння? — запитав він.
— Саме так. У своєму сні він тікав від убивці вузькою стежкою, що тягнулася через якийсь ліс, але той наздогнав його і жорстоко вбив...
Запанувала мовчанка, під час якої довго ніхто не наважувався навіть ворухнутись.
— Наступного дня я прочитав у газетах про вбивство молодої гувернантки, — врешті промовив доктор Фройд і приклав до рота свою сигару.
— Ясна річ, як науковець я схильний шукати цьому явищу раціональне пояснення, — продовжив він. — І таке, безперечно, існує. Найімовірніше, підсвідомість цього чоловіка активно перебирає всі можливі варіанти вбивства. А найяскравіші з них він занотовує в щоденник. Все решта — цілковитий збіг обставин.
Раптом озвався Самковський:
— Скажіть, пане докторе, а якого зросту цей ваш Німанд?
Фройд знизав плечима:
— Вищий за мене.
— Цей чоловік справляє враження фізично сильної людини?
— У нього зовсім не атлетична статура, втім рукостискання досить міцне.
— А чи відома вам його професія? — продовжив Самковський.
— Ні. Хоча він згадував, що служить у якійсь конторі.
— Словом, цей Німанд точно не пролетарів Так?
— Безперечно. А чому ви запитуєте?
— І ще одне, пане Фройде, — мовив ад'юнкт, не почувши запитання: — Чи звернули ви увагу на деякі фізичні особливості цього суб'єкта?
— Які, наприклад? — не зрозумів доктор.
— Скажімо, чи все гаразд було в нього з руками? Точніше, з пальцями?
— Я нічого такого не зауважив, — терпляче відповів доктор. — Зрештою, у Відні ми спілкувалися всього десять хвилин, а в Лемберзі... Дайте подумати... Після лекції ми вийшли з ним на вулицю і розмовляли, прогулюючись уздовж паркової алеї, тому Німанд одягнув рукавички.
— Чи домовились ви про наступну зустріч? — запитав Вістович.
Доктор кивнув.
— Так, завтра маємо з ним зустрітись о сьомій вечора, в кав'ярні «Атляс».
— Чудово. Ми також там будемо, тож не видайте нас.
— Можна дізнатись про ваші плани щодо цього чоловіка? — обережно запитав Фройд. — Бачте, певною мірою він мій пацієнт, тому мені небайдужа його доля.
— Жодних лихих намірів щодо нього ми не маємо, — брехливо сказав Самковський, в якого очі сяяли, ніби в мисливського пса, що натрапив на слід.
Доктор Фройд зміряв поліцейських уважним поглядом.
— Гаразд, панове, — сказав він, загасивши сигару. — Мені вже час... Зізнатися, я вже давно мав бути у Відні, але спершу затримали в університеті, а тепер ця справа...
— Будемо вдячні вам, пане докторе, якщо затримаєтесь ще на декілька днів, — раптом сказав Вістович.
— Гадаю, в мене вже нема вибору, — відповів Фройд і, попрощавшись, вийшов з кабінету.
19
За Гомером, Одіссей сказав циклопу Поліфему, що його звати «Ніхто». Через це циклоп не зміг потім пояснити, хто його осліпив.