— Чудово, — зрадів віденець, — чесно кажучи, цей балтійський вітер пройняв мене до кісток...
У трактирі було небагатолюдно, і двоє чоловіків одразу відшукали підходящий віддалений столик.
— Ви, мабуть, дещо здивовані, пане Вістовичу, — першим розпочав розмову Штальман, щойно вони зробили замовлення. — Не думаю, що чекали когось на тому пляжі.
— Вчора я також вас там бачив, — зауважив комісар.
— Так, я хотів підійти до вас.
— Що ж завадило?
— Непевність. Неподалік стояли ще якісь люди. Сьогодні ж ми там були самі.
— Остерігаєтесь стеження? — Вістович відчув неприємний холодок в шлунку. Так було завжди, коли хтось нагадував про його власні перестороги.
— Так, але якщо й слідкують, то не за мною, а радше за вами, — сказав Штальман. — Бачте, тутешні німецькі таємні служби тісно співпрацюють з нашими, а для нашого Evidenzbureau[5] ви — відома особа. Бачте, я дещо дізнався про вас...
— Якого біса вам від мене треба? — не витримав комісар.
— Пане Вістовичу, я не хотів би починати...
— Питаю востаннє — якого біса ви хочете? — комісар відчув, що нерви починають його підводити.
— Гаразд, я все поясню, — мовив чоловік, — тільки дозвольте по порядку...
Кельнерка принесла й поставила на стіл два кухлі з теплим портером. Вістович не поспішав пити, все ще пильно спостерігаючи за співрозмовником. Той, однак, не витримав і, піднісши свій кухоль до рота, поспіхом зробив перший блаженний ковток. Після цього видихнув зі словами «Міг war so kalt, scheiβe»[6] і поставив пиво знову на стіл.
— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене, пане Вістовичу, — продовжив Штальман, дістаючи з кишені портсигар і сірники, — чи принаймні спробуєте... Я неспроста дізнавався про вас. І не просто так їхав за вами з Відня аж сюди... Трохи більше, ніж два тижні тому, було вбито мою єдину доньку...
Штальман закурив, затягуючись так само глибоко і жадібно, як перед тим пив портер. Могло здатися, що тютюну він не бачив щонайменше місяць.
— Співчуваю, — щиро промовив Вістович.
Віденець відмахнувся і спробував щось вимовити, проте голос його підвів. Чоловік мусив знову прикласти до рота кухоль, щоб до нього повернулася здатність говорити.
— Так-от, — продовжив він уже твердіше, — цей мерзотник завдав їй десяток ударів ножем, перед цим зґвалтувавши. Можете уявити? Їй було сімнадцять...
Вістович і сам запалив цигарку.
— Взявшись особисто до розслідування, я, окрім усього, перевірив, чи траплялись де-небудь в імперії подібні злочини. А понад усе мене цікавило, чи комусь вдалося їх розкрити, — сказав віденець. — І тут мій друг, директор поліції в Лемберзі Вільгельм Шехтель, розповів мені про вас.
Вістович здивовано глянув на нього.
— Розповів про мене? — перепитав комісар.
— Саме так, — підтвердив Штальман, — про те, що два роки тому вам вдалося впіймати маніяка, який у схожий спосіб убивав молодих дівчат. Першою з них була донька нафтового магната, Алоїза Вольфович. Пригадуєте?
Вістович кивнув. Авжеж, він пам'ятав справу загиблих німфоманок і те, як йому вдалося спіймати вбивцю, але при цьому мимоволі довелося перейти дорогу всюдисущому Evidenzbureau, що ледь не закінчилось для нього фатально. Тоді вперше, але не востаннє, Вістович зіткнувся з контррозвідкою і кожного разу проклинав ту першу мить, бо всі наступні зустрічі приносили йому дедалі більші неприємності.
— Як на мене, то тут небагато спільного, — обережно зазначив комісар. — Я мав справу з психопатом, який убивав послідовно. На момент арешту в нього була не одна жертва, а декілька. Саме ця диявольська послідовність або навіть закономірність і є головним ключем для слідства. А у вашому випадку вбито тільки...
Вістович загнувся і зробив вигляд, що надто гіркий цигарковий дим у горлі завадив йому договорити.
— Вбито не тільки одну Амелію, — заперечив Штальман, — інакше я б не звертався до вас. Упродовж двох наступних тижнів у Відні знайдено мертвими ще двох дівчат і одну дорослу жінку. Все те саме — зґвалтування і численні ножові рани.
Вістович і сам тепер приклався до кухля.
— Гаразд. То чого все-таки ви хочете від мене? — запитав він.
— Допомогти мені в розслідуванні, комісаре, — відповів Штальман. — Саме тому я розшукував вас, користуючись усіма можливими засобами: зв'язками в Міністерстві поліції, знайомствами у контррозвідці і Департаменті залізниці.
— Скільки вам знадобилося часу? — поцікавився Вістович.
— Щоб знайти вас? Більше тижня, — відповів Штальман.