хочу, щоб ти на цьому щось стратив. Крім того, я не буду вчити поліцейського, як йому діяти. Ну і фотографії
хлопця, якісь нотатки, канцелярія все підготувала.
– Що з ним могло статися? – сміливо запитав Косма, механізм слідчого одразу спрацював і замість
дядька Мар’яна він тепер побачив важливого свідка у щойно розпочатій справі.
– Будемо сподіватися, що нічого страшного. Нібито, він зник, забравши з собою всі свої речі. Нібито
втік. Але я добре знаю цього хлопця, Габрисю. Дуже добре знаю. Сам він знав, що після грози завжди
виходить сонце, і якщо витримає і повернеться, то все буде добре. Не втік би, він мені це обіцяв.
Ну так, обіцянки, які дані дядькові, треба виконувати тому що він свої дотримує. І треба мати дуже
багато щастя, щоб мати можливість запропонувати йому будь-що.
– Ну, і щоб було зрозуміло, парафія, куди він поїхав, – це не якийсь Сибір. Це звичайне, тихе
містечко, з досить великою чередою віруючих, які дуже прив’язане до своїх пастирів. Далеко від суєти
великого світу, але набагато ближче до Бога.
– Так що ми знаємо, що нічого не знаємо, – підсумував Косма.
– Габрисю, якби я щось знав, чи я б тебе туди відправляв? Чого вчать у цій поліції? Я готовий думати, що ти залишив свій гострий розум у семінарії. Яким би ти був священиком! Рим чекав з відчиненими
дверима, а ти мусив мені наробити такого стиду.
Дядько Мар’ян при кожній нагоді дорікав йому за те, що Косма покинув кар’єру священика, навіть
цілком відверто називав це зрадою. Проте він був дуже рідним і люблячим чоловіком, незважаючи на свою
злість і смуток, допомагав Космі чим міг.
– Я так розумію, що я не зобов’язаний з’являтися у комендатурі, можу відразу поїхати?
– Так, Габрисю, і скільки б часу там не провів, ні про що не турбуйся. Тут про все подбали.
Звичайно, що все владнали. Якщо єпископ міг влаштувати для майбутнього священика роботу в
поліції, і відразу в слідчому управлінні, то яка там проблема влаштувати йому відпустку?
– Чому він опинився там, для свого споглядання і міркування над собою?
– Йому було потрібно віддихнути.
– Дядьку, мені не десять років, і якщо ви пропустили це, то я працюю в поліції. Ми можемо балакати
про що завгодно під час сімейної вечері та дражнити тітку Євгеніку з причини того, що вона стара діва, але
зараз мені потрібні деталі. Якщо його відправили в таку відпустку, він, мабуть, щось накоїв. Якщо він зник, то, мабуть, була причина. Поза всяким сумнівом, одне може бути пов'язаним з іншим.
– Габрисю, повір мені, причина його зникнення і та причина, що привела його до Вників, не мають
жодного зв’язку.
– Краще я вирішу це сам.
– Синку, навіть якщо ти підеш сьогодні туди, звідки його вигнали, і запитаєш будь-кого про отця
Петра, усі будуть хвалити його і шкодувати про його від’їзд.
– Але ж він заблукав!
– Так, він заблукав. Проте, завдяки Божому промислу, нам вдалося зловити його за руку до того, як
він упав з високої скелі.
– Це підпадало під кримінальний кодекс? – прямо запитав Косма.
Дядько поглянув на нього холодно, злегка скривившись в гримасі неприязні. Щодня його оточувало
коло підлабузників і колег, до яких він ставився майже як до слуг. Він не звик до незручних запитань, на
кшталт тих, які ставлять поліцейські чи, наприклад, журналісти, мерзенна каста, яка нещодавно обрала
Католицьку Церкву собі за ціль.
– Отець Пьотр Дембіцький не зробив нічого такого, що могло б дискредитувати тебе як
поліцейського, який займається цією справою. Не все, що є поганим, міститься в кримінальному кодексі. На
цьому ми можемо завершити тему.
Косма вже знав, що більше від нього нічого не доб’ється, доведеться братися до поліцейської
роботи й самому викопувати правду. Він рушив до дверей, але перед тим, як він схопив ручку двері, голос
дядька, дещо шорсткіший, ніж раніше, зупинив його на місці,.
– Ти дзвонив матері?
Ну, а він так сподівався, що вони не будуть торкатися цієї теми.
5
– Сам знаєш, що дзвонив. І що вона не бере трубку.
– Габрисю, це твоя мати. Може не відповідати на дзвінки, говорити різне, але все одно любить тебе
більше самого життя.
– Вона любить тільки Ісуса.
– А може, поїдь до неї, — запропонував дядько Маріан, наче не чув глузування племінника. – Їй так
важко.
Косма повернувся до нього.
– До побачення, дядьку. – Зачиняючи двері, почув:
– З Богом, синку.
І так він вирішив свою долю.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ