Притиснув кнопку внутрішньої лінії:
— Шефе, можна на хвилинку?
У кабінеті начальника зачекав, доки той відірве погляд від екрана комп’ютера.
Відошич обернувся разом із кріслом, випростав ноги, розпрямив плечі і переплів пальці на потилиці.
— Кажи, Касумичу.
— Слухай, знаю, те, що я скажу, звучить не дуже мудро, але мені той малий, що вранці там був, не йде з голови.
— Який малий?
— Той малий, якого патрульний тримав за шию, ти ще піджартовував, що той малий буде добрий за свідка під захистом.
— Не звучить мудро. Звучить дурнувато. Що той малий має з цим всім спільного?
— Імовірно, нічого. Я би навіть сказав, дев’яносто дев’ять цілих і дев’ять десятих він з тим всім не має нічого спільного. Але я не можу забути його перестрашеного голосу і того, що він сказав.
— Слухай, ти вранці спартачив, бо не відразу сказав, що впізнав жінку. Вийшло так, що гімназист здібніший за нас, а зараз вигадуєш абсолютно дурнувату історію про малого, який просто спостерігав, як і всі решта. Ясно, що він був перестрашений, його ж патрульний тримав за барки.
Відошич не змінював положення, легенько крутився в кріслі ліворуч-праворуч.
Касумич відчув, як йому кров ударяє в обличчя і стискаються губи, і він не може цьому запобігти.
— По-перше, я не спартачив, бо в учительській ніхто не міг знати, що я впізнав ту жінку. Тобі я пізніше сказав. По-друге, ти би міг і зачекати, доки я тобі розкажу до кінця, чому я думаю, що хлопець не плів дурниць.
Відошич усміхнувся.
— Ну то скажи, я тобі не бороню. Може, з’явиться якась нова теорія ліцького[2] напряму кримінології.
Касумич дав йому час заспокоїтися у кріслі. Про колір свого обличчя не роздумував.
— Коли він обернувся, мені впало в око, що на його рюкзаку подерта кишеня. Не знаю чому, але я це помітив. Зараз, коли я роздивлявся фотографії з місця події, побачив, що на одній дірі в огорожі, дірі, крізь яку дитина безпроблемно може пролізти, залишився клапоть пластика. Того ж кольору, що й рюкзак малого.
— О, Касумичу! Та ти перетворюєшся на справжнього детектива з фільмів. Перснів не запам’ятовуєш, але колір пластикового рюкзака запам’ятав. А що б ти з тим малим робив? І як би ти його знайшов?
Касумич уже тримався за клямку.
— Те, на що я перетворююся, нехай тебе не обходить. А малого я би знайшов, бо переконаний, що таких, хто має час стояти годину і дивитися, що робить поліція, хтось із кварталу чи зі сусідніх магазинів знає. Малий купує або форнетті, або піцу. Я б його знайшов. А що би з ним робив? Запитав би його багато про що, але найважливіше, припильнував би, щоб його хтось не прибрав.
Відошич заплескав.
— Ну браво, серіальним детективам до тебе не дорівнятися. А як бути з тими дев’яноста дев’ятьма цілими і дев’ятьма десятими? Треба опуститися на землю. Дай дитині спокій, хай спокійно насолоджується життям.
Задзвонив телефон, і Відошич рукою дав знак Касумичу зачекати. Поклав слухавку.
— Підтверджено особу. Це вона. Пошукай подругу і притисни її добре, побачимо, що вона знає. Ми не можемо чекати судмедекспертизи, приблизно визначимо час, коли її вбили. Найімовірніше, вночі. Єдиний час, коли нема нікого, хто б міг бачити, як викидають труп. Це основні дані. Решту тобі відомо: з ким, де, коли.
Касумич зачиняв двері, доки до нього лунало:
— Забудь про малого!
А малому час минав повільно. Він сходив на зупинках, коли йому набридали пасажири, спинявся перед вітринами з іграшками, притулявся чолом до скла, роздивляючись їх, як і інші діти, купував несправжні піци у хлібних кіосках, форнетті з шоколадом, морозиво, заходив до книгарень, у яких продавали комп’ютерні ігри, ходив уздовж стін будинків, остерігався місць, де б міг зустріти когось зі знайомих, крутився по «Авеню Молл» невидимий, як і всі, хто туди заходить, і знову повертався у трамваї, на ласку і неласку голосів. Чекав часу, коли тато міг би вже бути вдома. У міській метушні йому ні на мить не сплив у пам’яті спогад про мутний целофан, ані чорний автомобіль, ні про величезного чоловіка, ні дріт в огорожі, ні страх на Маглайській, ні вчорашній ляпас. Періодично пригадувалося йому, як сьогодні вранці його заболіло, коли він проковтнув шматок холодного млинця, і це було єдине, що йому нагадало про хатинку на вулиці Малій.