Про що ти думаєш? Щось сталося в школі? Щось сталося, поки ти був з татом?» І тоді вона починає дуже переживати: доки ми їмо, дивиться не в тарілку, а на мене, а я починаю нервувати і роблю щось навмисно, скажімо, розливаю сік. Знаю, що це абсолютно не має сенсу, але я його все одно розливаю. Тоді вона перестає переживати, починає злитися і погрожувати. Вона ціле життя комусь погрожує, а найбільше мені. Як от, не дістанеш мобільного телефона, не можна дивитися телевізор, коли тобі заманеться, не можна йти гуляти і таке інше. Тоді я тікаю. Не завжди, але тікаю. А коли мене трохи довше нема, вона переживає і трохи плаче, але якийсь час не погрожує тими ідіотськими заборонами. І тато тоді кращий, бо він, звичайно, першим дізнається, що мене нема, коли би я мав бути в школі або вдома. Стара відразу мене здає. Але й він стає ліпшим, хоча й не має через що особливо виправлятися, бо ми, мій тато і я, непостійно разом, тому в нього нема особливої можливості бути поганим. Ми проводимо разом кожні другі вихідні, і виходить, що я в нього в гостях кожен другий тиждень, а коли хтось в тебе в гостях, ти й не поводишся з ним нечемно. А насправді найсмішніше те, люди добрі, що в мене відчуття, ніби не тільки я в тата в гостях, але й він у мене в гостях, хоча й не в моїй квартирі, а, ну… як би то сказати, типу він в мене в гостях, в Загребі. Добре, за все платить він, але так виходить, що коли ми проводимо разом ті вихідні, здебільшого я його воджу містом. Раніше він мене завжди водив, куди я найбільше хотів — у зоопарк і таке інше, а тепер, останнім часом, відколи я помітив, що він переймається через те, що таємно їсть м'ясо, і взагалі він якийсь загублений, я пропоную йому якісь матчі і подібні речі, а це люблю не я, а він любить. І так виходить, наче він в мене в гостях. І він, звичайно, переживає, коли мама йому повідомляє, що мене нема, хоча мені того ніколи не каже, а провадить зі мною якісь розмови, як, наприклад, «розкажи татові все». А я нікому не кажу все, а тим більше татові. А він всім довкола розповідає, що ми друзі. Ага, аякже. Я би швидше Бахура Даміра обрав собі за друга. Він принаймні мовчить. А я би точно не вибрав друга, в якого жінка постійно розказує, що здорово, а що ні. Типу «яловичина — це смерть». Та так, якщо корова жива і зіб'є тебе з ніг, ще й стане тобі на голову. Тоді яловичина — смерть. Вона трохи дурнувата, але я думаю про неї так не тільки тому, що вона татова жінка, тому й типу нормально, що я думаю про неї все найгірше. Ні, вона не найгірша. Вона якась стукнута, як Горватка, але Горватка молодша від неї, тому цього так сильно не видно. А по татовій жінці видно відразу. Причому дуже. Коли на тарілочку вам покладе пляцка, відразу каже, що це з «інтегрального борошна[7]»; так я першим в класі вивчив слово «інтегральне» і мені тільки незрозуміло, що ті інтеграли роблять в математиці. Ось. Уявіть собі, як би то виглядало, якби всі на світі, даючи комусь щось їсти, відразу повідомляли, з чого ця страва складається. Або хтось дивиться на дерево, а ти йому відразу кажеш, що таке хлорофіл. Це мені також відомо з «Нешенел джеографік». Чи їдеш ти в трамваї, а між оголошенням зупинок тобі розказують про двигун трамвая, або ні, це поганий приклад, бо це, може, було би цікаво. Трохи дивно, що тато з нею одружився, але він не дурний. Навіть розумний, але йому типу соромно, що він розумний, і він типу більше мовчить, і каже, що краще писав би, ніж говорив. У цьому я на нього не схожий, бо я не говорив би і не писав би. Ну добре, ми трохи схожі. І він, і я всередині розумніші. А буде супер, якщо і я так оженюся, як і він. Наприклад, з Горваткою. Нііі… Горватка нііі… Має він і достатньо позитивних рис. Наприклад, коли я був малим, він нікому не дозволяв мене страшити. Інші діти боялися, а я боявся тільки тоді, коли мав температуру, бо мені здавалося, що щось не зовсім чорне, більше якесь фіолетове, як чорнило, сидить біля дверей, закутане у величезні метеликові крила. Я сказав про це мамі, а вона почала плакати і сказала: «Не бійся, сонечко, там нічого нема», а я ще більше настрашився, бо мені здавалося, що мама не бачила того, що дуже-дуже добре видно. А тоді я про те саме сказав татові, і мій старий пішов до дверей і так копнув ту фіолетову гадину, того величезного метелика, чи що це таке було, що я того більше ніколи не бачив, незважаючи на температуру. От, тепер я розтерендів, чому не люблю метеликів. Якийсь час, коли я був малим, називав тата татусь-длакусь. Типу, він був безстрашний, як дракон.