– Так і мені здається.
– Тут, напевно, чабани живуть. Не найприємніша компанія. Чого ці пси, щоб їх вовки поїли, заходяться! Он і коні з людьми коло хати. Що поробиш, їдьмо до них, а то, якщо об’їдемо, за нами поженуться. Ви теж, видко, здрімнули.
– Трішки.
– Один, два, три… четверо коней осідланих. Значить, там чотири душі. Сила невелика. Еге ж! Це чабани. Розмовляють про щось. Гей, люди, а йдіть-но сюди!
Четверо козаків одразу ж під’їхали. Це і дійсно були чабани при конях, чи табунники, що наглядали влітку у степах за табунами. Пан Заглоба зразу помітив, що тільки один із них при шаблі й пищалі, решта ж троє були озброєні палицями з прив’язаними до кінців кінськими щелепами; одначе він знав, що такі табунники бувають людьми дикими і для подорожніх небезпечними.
І справді, під’їхавши, всі четверо спідлоба втупилися на прибульців. На їхніх коричневих обличчях не було й ознак гостинності.
– Чого треба? – запитав один, причому ніхто не зняв шапки.
– Слава Богу, – сказав пан Заглоба.
– На віки віків. Чого треба?
– А далеко до Сируватої?
– Не знаємо ніякої Сируватої.
– А зимівник цей як називається?
– Гусла.
– Напійте-но коней.
– Нема води, висохла. А звідкіля ви їдете?
– Від Кривої Руди.
– А далеко?
– У Чигирин.
Чабани перезирнулись.
Один із них, чорний мов жук і косоокий, утупився в пана Заглобу і, помовчавши, сказав:
– А чого з битого шляху з’їхали?
– А там пече дуже.
Косоокий поклав руку на повід пана Заглоби.
– Злазь, панку, з коня. Нема чого тобі в Чигирин їхати.
– А це ж чому? – спокійно запитав пан Заглоба.
– А бачиш ти ось цього молодця? – запитав косоокий, показуючи на одного з товаришів.
– Бачу.
– Він із Чигирина приїхав. Там ляхів ріжуть.
– А чи знаєш ти, холопе, хто за нами в Чигирин їде?
– Хто такий?
– Князь Ярема!
Нахабні обличчя чабанів умить зробилися смиренними. Всі, ніби по команді, познімали шапки.
– А чи знаєте ви, хами, – продовжував пан Заглоба, – що роблять ляхи з тими, котрі ріжуть? Вони їх вішають. А чи знаєте, скільки князь Ярема війська веде? А чи знаєте, що він уже за півмилі звідси? Ну так як, собачі душі? Хвости підібгали? Ось як ви нас привітали! Колодязь у вас висох? Коней напоїти води нема? Ах, ви ж негідники! Ах, ви ж кобилячі діти! Я вам покажу!
– Не сердітеся, пане! Колодязь пересох. Ми самі до Кагамлика їздимо напувати й воду носимо для себе!
– Ах, ви ж пройдисвіти!
– Простіть, пане. Колодязь пересох. Звеліть, так збігаємо по воду.
– Без вас обійдуся, сам зі слугою поїду. Де тут Кагамлик? – запитав він грізно.
– Он, дві милі звідси! – сказав косоокий, показуючи на стіну заростей.
– А на дорогу сюдою повертатися чи берегом доїду?
– Доїдете, пане. За милю звідси річка до шляху звертає.
– Гей, слуго, нумо вперед! – сказав пан Заглоба, звертаючись до Олени.
Удаваний слуга повернув коня на місці й миттю поскакав.
– Слухати мене! – сказав Заглоба дядькам. – Якщо сюди роз’їзд прибуде, сказати, що я берегом на битий шлях поїхав.
– Добре, пане.
Через чверть години Заглоба знову їхав поряд із Оленою.
– Вчасно я їм князя-воєводу вигадав, – сказав він, примруживши око, закрите більмом. – Тепер вони цілий день сидіти будуть і роз’їзду чекати. Від самого тільки княжого імені в них дрижаки почалися.
– Ваша милість так швидко міркує, що з усякої халепи вискочити зуміє, – сказала Олена. – І я Богові дякую, що послав мені такого заступника.
Шляхтичу ці слова припали до смаку, він усміхнувся, погладив рукою підборіддя і сказав:
– А що? Є в Заглоби голова на плечах? Хитрий я, мов Улісс, і мушу вам, панно, сказати, що, коли б не хитрість ця, давно б мене ворони склювали. Та що ж нам робити? Треба рятуватися. Вони й справді у близькість княжого війська повірили, бо зрозуміло ж, що князь не сьогодні – так завтра з’явиться з мечем огненним, яко архангел. А якби він заразом і Богуна по дорозі стратив, я б дав обітницю босоніж у Ченстохову піти. А якщо й не повірили чабани, самої згадки про княжу силу досить було, щоб од їхнього замаху на життя наше утримати. У будь-якому разі скажу я вам, панно, що нахабство їхнє – недобрий для нас signum,[90] бо означає це, що мужва тутешня про вікторії Хмельницького наслухана й час від часу буде робитися ще нахабнішою. А тому слід триматися нам безлюдних місць і в села заглядати рідше, позаяк це небезпечно. Яви ж, Господи, пошвидше князя-воєводу, адже ми в таку пастку потрапили, що якби був я не я, гіршого й вигадати важко!
Олена знову стривожилась і, бажаючи почути з уст пана Заглоби хоч одне обнадійливе слівце, сказала: