Князівна вирішила, що він з глузду з’їхав.
– Зникніть! – кричав він їй. – Не годиться вам бачити те, що зараз буде! Зникніть, кому сказав!
Раптом він звернувся до діда:
– Скидай одежу, а ні, так я тебе зараз на кавалки побатую.
І, зваливши підлітка додолу, заходився власноручно зривати з того одяг. Переляканий дід квапливо покидав ліру, торбу і свитку.
– Все знімай!.. Щоб ти здох! – волав Заглоба.
Дід почав знімати сорочку.
Князівна, бачачи, що відбувається, поспішно віддалялася, щоби скромності своєї спогляданням оголених тілес не ображати, а вслід їй, що квапилась одійти, летіли прокляття Заглоби.
Відійшовши на значну відстань, вона зупинилася, не знаючи, як повестися. Поблизу лежав стовбур поваленого бурею дерева. Вона сіла на нього й почала чекати. До її слуху долітало верещання німого, стогони діда та ґвалт, учинений паном Заглобою.
Нарешті все стихло. Чути було тільки попискування птахів і шелест листя. Через деякий час вона почула якесь сопіння й важкі кроки.
Це був пан Заглоба.
На плечі він ніс одежу, відняту в діда та підлітка, в руках дві пари чобіт і ліру. Підійшовши, він заморгав своїм здоровим оком, заусміхався й засопів.
По всьому було видно, що він у доброму гуморі.
– Жоден приказний у трибуналі так не накричиться, як мені довелося! – сказав він. – Охрип навіть. Але, що треба, маю. Я їх у чому мати породила відпустив. Якщо султан не зробить мене пашею або волоським господарем, значить, він просто невдячна людина; я ж двох святих туркам додав. От негідники! Благали, щоб сорочки залишив! А я кажу, дякуйте, що живими лишаєтесь. А подивіться-но, панночко, все новісіньке: і свитки, і чоботи, і сорочки. Чи може бути порядок у нашій Речі Посполитій, якщо хами так пристойно одягаються? Вони в Броварках на ярмарку були, де назбирали грошей і все собі купили. Мало хто із шляхти нагосподарює в цій країні стільки, скільки виканючить дід. Усе! Із цієї хвилини я лицарське поприще кидаю й починаю на битих шляхах дідів грабувати, бо eo modo[92] багатство швидше нажити можна.
– Але з якої потреби ви, ваша милість, вчинили це? – запитала Олена.
– З якої потреби? Ви, панно, не зрозуміли? Тоді постривайте, зараз цю потребу зримо вам явлено буде.
Сказавши це, він узяв половину віднятої одежі й одійшов у прибережні зарості. Через деякий час у кущах загула ліра, а потому показався… вже не пан Заглоба, а справжній український дід із більмом на одному оці та з сивою бородою. Дід наблизився до Олени, ведучи хрипким голосом:
Князівна заплескала в долоні, і вперше з часу втечі з Розлогів усмішка осяяла її прекрасне обличчя.
– Якби я не знала, що це ваша милість, ні за що б не впізнала!
– А що? – сказав пан Заглоба. – І на Масниці не бачили ви, панно, ліпшої машкари. Я вже і в Кагамлик подивився. І якщо я коли-небудь бачив більш натурального діда, нехай мене на власній торбі повісять! Із піснями в мене теж усе в порядку. Чого, ласкава панно, бажаєте? Може, про Марусю Богуславку, про Бондарівну чи про Серпяхову смерть? Будь ласка. Вважайте мене найостаннішою людиною, якщо я на шмат хліба в найпропащіших гультяїв не зароблю.
– Тепер ясно, навіщо ви, добродію, все це вчинили, навіщо одежу зідрали з бідолах цих – аби в дорогу переодягненими вирушити.
– Саме так! – сказав пан Заглоба. – А ви, панно, що думали? Тут, за Дніпром, народець гірший, аніж в інших місцях, і тільки рука княжа заколотників від сваволі стримує; тепер же, коли дізнаються вони про війну із Запоріжжям і про вікторії Хмельницького, ніяка сила їх од бунту не втримає. Ви ж бачили, панно, тих чабанів, які до нашої шкури підбиралися? Якщо гетьмани зараз же не поб’ють Хмельницького, то через день, а може, через два вся країна в огні буде. Як же я тоді панну крізь усю бунтівну мужву проведу? А якщо доведеться потрапити до них у лапи, ліпше вам було б у Богунових лишитись.
– Це неможливо! Краще смерть! – перебила його Олена.
– А про мене навпаки: краще – життя, бо від смерті, як не мудруй, усе одно не втечеш. Але здається мені, сам Господь нам оцих дідів послав. Я їх, як і чабанів, налякав, що князь із військом близько. Три дні тепер од страху голяком в очеретах сидітимуть. А ми тим часом, переодягнені, в Золотоношу як-небудь проберемося, знайдемо братів ваших – добре, ні – підемо далі, хоча б і до гетьманів, або князя чекатимемо. І весь час у безпеці, бо дідам від мужви і від козаків ніякого утиску. Можемо навіть крізь обози Хмельницького неушкодженими пройти. Тільки татар vitarе[93] нам слід, бо вони вас, панно, як молодого отрока в ясир візьмуть.