Намісник на всі ці запитання відповісти не міг.
– Порадьте, скажіть, поясніть, що все означає? – звернувся він до офіцерів. – У моїй голові це просто не вкладається!
– На мою думку, вона, найвірогідніше, в Лубнах, – сказав пан Мігурський.
– Бути такого не може! – заперечив хорунжий Зацвілиховський. – Якби вона була в Лубнах, Богун скоріше за все затаївся б у Чигирині, проте в бік гетьманів, про розгром яких знати ще не міг, не пішов би. А позаяк він козаків розділив і кинувся по двох дорогах, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, а тільки за нею.
– Але ж він про старого шляхтича і козачка розпитував?
– Не треба великого sagacitatis,[104] аби здогадатись: якщо вона втекла, то не в жіночому вбранні, а цілком імовірно в чужому одязі, щоби зайвих слідів не лишати. Я так вважаю, що козачок цей – вона і є.
– Ось! Точно, точно! – почали вигукувати інші.
– Ба, але хто ж тоді гладкий шляхтич?
– Чого не знаю, того не знаю, – сказав старий хорунжий, – але дізнатися про це неважко. Знають же дядьки, що тут сталось і хто тут був. Давайте-но сюди хазяїна цієї хати.
Офіцери кинулися за хазяїном і незабаром із корівника притягли за комір підсусідка.
– Холопе, – сказав Зацвілиховський, – а чи був ти тут, коли козаки з Богуном на маєток напали?
Дядько, зазвичай, почав божитися, що не був, що нічого не бачив і знати нічого не знає. Зате Зацвілиховський знав, як повести справу, сказавши:
– Так я тобі й повірив, що ти, собачий сину, під лавою сидів, коли маєток грабували! Розкажи це комусь іншому, бо ону лежить золотий, а там чоловік із мечем стоїть – вибирай! Заразом і село спалимо, лихо бідолашним людям через тебе приключиться.
Тут підсусідок почав розповідати, що знав. Коли козаки затіяли гульбу на майдані, він разом з іншими пішов подивитися, що там робиться. Дізналися вони, що княгиня та князі перебиті, що Миколай отамана поранив і що той усе одно як мертвий лежить. Щу з панною, вони довідатись не могли, та рано-вранці стало відомо, що вона втекла зі шляхтичем, який приїхав із Богуном.
– Он воно як! Он воно як! – примовляв Зацвілиховський. – Тримай, дядьку, золотого. Втямив тепер, що боятися нічого? А ти бачив цього шляхтича? Не із сусідів, бува, хто?
– Бачив, пане, він не тутешній.
– А який із себе?
– Гладкий, пане, як груба, і з сивою бородою. А проклинав, як дідько. Сліпий, здається, на одне око.
– О Господи! – сказав пан Лонгинус. – Так це ж, напевно, пан Заглоба!.. Хто б інший, га?
– Заглоба? Стривай-но, добродію! Заглоба. Цілком можливо! Вони в Чигирині з Богуном знюхалися, пиячили разом і в кості грали. Вельми це можливо. З лиця – він.
Тут Зацвілиховський знову звернувся до дядька:
– І шляхтич цей утік із панною?
– Еге ж. Так ми чули.
– А Богуна ви добре знаєте?
– Ой-ой, пане! Він же ж тут місяцями жив.
– А не може бути, що шляхтич за його наказом панну повіз?
– Ні, пане! Він же Богуна зв’язав і жупаном обмотав голову йому, а панну, кажуть, повіз, тільки її й бачили. Отаман, як сіромаха, вив. А вдень звелів себе між коней прив’язати і на Лубни побіг, та не догнав. Потім поскакав у інший бік.
– Слава тобі Господи! – сказав Мігурський. – Виходить, вона в Лубнах, а те, що за нею до Черкас гналися, нічого не значить, не знайшовши тут, спробували щастя там.
Пан Скшетуський уже стояв навколішках і гаряче молився.
– Оце так так! – бурчав старий хорунжий. – Не очікував я від Заглоби такої прудкості! З таким знаменитим бійцем, як Богун, заводитися! Воно, звичайно, до пана Скшетуського він дуже прихильний був за мед лубенський, що його ми в Чигирині розпили, й неодноразово мені про те говорив і достойним кавалером його величав… Так-так! У мене це просто в голові не вкладається: адже й на Богунові гроші він випив чимало. Але зв’язати Богуна й панну викрасти! – такої відваги я не очікував, бо вважав його горлодером і боягузом. Спритний-то він спритний, але брехун превеликий, а в таких людей уся хоробрість – язиком плескати.
– Який не є, а князівну від розбійничих рук урятував, а це вам не жарт! – зазначив пан Володийовський. – На вигадки, як видно, він удатний, так що обов’язково зуміє з нею в безпеці від ворогів опинитися.
– Він же і своєю шкурою ризикує, – зазначив Мігурський, після чого звернувся до Скшетуського: – Утішся ж, товаришу наш милий!