Бачачи таке, князь суворо карав усяке вояцьке свавілля, й не летіли вслід війську стогони людські, прокляття та нарікання, а коли після проходження війська довідувалися в якому-небудь продимленому селі, що проходив князь Ярема, люди хитали головами, потихеньку кажучи одне одному: «Вже він добрий!»
Нарешті, після двадцяти днів нелюдських зусиль і напруження, княже військо вступило у бунтівний край. «Ярема йде! Ярема йде!» – полетіло по всій Украйні аж до Дикого Поля, до Чигирина та Ягорлика. «Ярема йде!» – рознеслося по містах, селах, хуторах і пасіках, і од звістки такої коси, вила й ножі випадали з мужичих рук, обличчя полотніли, розгульні натовпи, ніби зграї вовків од звуку мисливського рогу, тікали ночами на південь; татарин, який забрів заради грабунку, сплигував з коня й раз по раз прикладав вухо до землі, а в уцілілих іще замках і фортечках били в дзвони і співали: «Te Deum laudеamus!»[110]
Але сей грізний лев улігся на рубежі краю, що збунтувався, маючи намір оддихатися.
Він збирався на силі.
Розділ XXVI
Тим часом Хмельницький, побувши певний час у Корсуні, до Білої Церкви відійшов і зробив її своєю столицею. Орда розташувалася кошем по інший бік річки, вчиняючи набіги по всьому Київському воєводству. Так що пан Лонгинус Підбийп’ятка даремно бідкався стосовно браку татарських голів. Скшетуський припустив справедливо, що запоріжці, схоплені Понятовським під Каневом, подали відомості неправдиві – Тугай-бей не тільки не пішов, а навіть і не рушив до Чигирина. Більше того – звідусіль підходили нові чамбули. Прийшли з чотирма тисячами воїнів царки азовський та астраханський, які ніколи до цього в Польщу не заявлялися, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білгородської та буджацької – всі колись закляті Запоріжжя і козацтва вороги, а нині побратими і жадібні до крові християнської союзники. Нарешті, з’явився й сам хан Іслам-Ґірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Страждала від друзів цих вся Україна, страждав не тільки шляхетський стан, але й народ руський, у якого спалювали села, відбирали добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. В цю годину лиходійств, підпалів і кровопролиття для селянина тільки й було порятунку, що втекти до табору Хмельницького. Там він із жертви перетворювався на розбійника й сам плюндрував свою землю, не побоюючись зате про власне життя. Бідолашний край!.. Коли спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запоріжці й татари, що з’явилися під виглядом визволителів, а тепер навис над ним Ярема Вишневецький.
Тому всяке, хто могло, втікало до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншого шляху до порятунку не було. Так що Хмельницький примножував і примножував свої сили, і якщо не зразу рушив у власне Річ Посполиту, якщо довго відсиджувався в Білій Церкві, то головним чином для того, щоб привчити слухатися розбурхані й непокірні стихії.
І дійсно, в залізних його руках вони швидко перетворювалися на бойову силу. Командири з навчених запоріжців були, чернь поділялася на полки, із колишніх кошових отаманів призначалися полковники, окремі загони, щоби привчити їх до бойової обстановки, посилалися для штурму замків. А люд тутешній за натурою своєю був бойовий, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звичний, з вогнем і кривавим обличчям війни завдяки татарським набігам знайомий.
Так що пішли два полковники Ханджа і Остап на Нестервар, який і взяли, а населення, єврейське та шляхетське, вирізали поголовно. Князю Четвертинському власний слуга його на порозі замку голову відрубав, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Решта ходили в інші сторони, а успіх супроводив їхні прапори, бо страх збентежив серця ляхів, страх «народові тому невластивий», який вибивав із рук зброю та позбавляв сил.
Траплялося часом, що полковники докоряли Хмельницькому: «Чого ж ти на Варшаву не йдеш, чого ж ти нічого не робиш, у ворожбитів долю вивідуєш, горілкою наливаєшся, а ляхам опам’ятатися від страху та військо зібрати дозволяєш?» Не раз також і п’яна чернь, виючи ночами, обкладала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоби він їх на ляхів вів. Хмельницький породив бунт і зробив його страшною силою, та зараз він почав розуміти, що сила ця його самого штовхає до невідомого майбуття, тож частенько похмурим поглядом у майбуття це заглядав, намагався його вгадати й серцем із приводу його страхався.