– Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені швидше загинути, щоб не бачити всього цього!
Глибока запанувала тиша серед присутніх, а князь продовжував:
– Нестерпно мені жити стало в Речі Посполитій, оскільки соромитися за неї нині доводиться. Дивіться ж, чернь козацька й мужицька залила кров’ю вітчизну, з поганими проти власної матері об’єдналася. Побито гетьманів, знищено військо, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, і на ці потрясіння, на цю ганьбу, від самої звістки про яку пращури наші повмирали б, чим же відповідає ця Річ Посполита? А ось чим: із зрадником, із плюндрувальником своїм, із союзником поганих переговори починає й відшкодування йому обіцяє! О Боже! Пошли мені смерть, повторюю, бо тоскно жити на світі нам, котрі безчестя вітчизни переживаємо й заради неї себе в жертву приносимо.
Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, через якийсь час подав голос:
– Пан Кисіль – іще не Річ Посполита.
Князь на це:
– Не говоріть мені, ваша милість, про Киселя; мені ж достеменно відомо, що за ним ціла партія стоїть, і він цілком згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і багатьох інших сановників, які зараз, поки в країні interreonum, владу в Речі Посполитій здійснюють і велич її уособлюють, хоча скоріше ганьблять її слабкістю, великого народу негідною, бо не переговорами, а кров’ю вогонь цей гасити належить; тому що ліпше народу лицарському загинути, ніж спадлючитись і презирство всього світу до себе викликати.
І знову князь затулив руками очі, а споглядання горя цього та прикрості було таким печальним, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що підступали до горла.
– Ясновельможний князю, – відважився подати голос Зацвілиховський, – нехай вони язиком фехтують, а ми – мечем будемо рубатися.
– Воістину, – відповів князь, – і від думки цієї серце в мені розривається. Що нам далі робити належить? Адже ми, шановні панове, довідавшись про поразку вітчизни, прийшли сюди крізь палаючі ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, щоби спільну матір нашу від знищення й ганьби врятувати. Руки наші німіють од натрудженості, голод кишки скручує, рани ниють – ми ж на тяготи ці не зважаємо, нам би тільки ворога стримати. Про мене сказано тут, нібито незадоволений, мовляв, регіментарством обійшли. Нехай же цілий світ розсудить, чи достойні його ті, кому воно дісталося.
Я Бога і вас, панове, у свідки закликаю, що, як і ви, не заради нагород і почестей жертвую життям своїм, але виключно з любові до вітчизни. І ось, коли ми останній подих із грудей вивергаємо, що нам повідомляють? А те, що панове з Варшави і пан Кисіль у Гущі відшкодування для нашого ворога обмірковують! Страм! Ганьба!!
(У цей час князь писав воєводі брацлавському серед іншого таке: «О, ліпше померти було, ніж дочекатися часів, котрі славу таких достойних народів так turpiter deformarunt et irreparabile[116] залишили в синах коронних damnum[117]». А в кінці листа стоїть приписка: «Якщо по прибутті кварцяного війська і взяття гетьманів до в’язниці Хмельницький відшкодування отримає і при попередніх вольностях буде залишатись, я із цим набродом у цій вітчизні волію не жити, і ліпше нам померти, ніж дати панувати над собою поганству й наброду».[118])
– Кисіль – зрадник! – вигукнув пан Барановський.
На що Стахович, людина серйозна і смілива, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:
– Як друг пана воєводи брацлавського і перебуваючи від нього в посольстві, я не дозволю, щоб його тут зрадником нарікали. І в нього теж борода від прикрості побіліла. А батьківщині він служить так, як вважає за необхідне, чи добре, чи погано, зате чесно!
Князь цих слів не чув, бо поринув у скорботу і роздуми. Барановський у його присутності теж не посмів учинити скандалу, тому лише погляд свій сталевий утупив у пана Стаховича, немовби бажаючи сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на руків’я меча. Тим часом Ярема оговтався й похмуро сказав:
– Тут іншого виходу немає – доводиться або із послуху вийти (бо в безкоролів’ї здійснюють владу вони), або честю вітчизни, заради якої ми старалися, пожертвувати…
– Од непослуху все погане в Речі Посполитій нашій виникає, – зауважив серйозно київський воєвода.
– Значить, дозволяємо ганьбити вітчизну? Значить, якщо завтра нам звелять із мотузкою на карку до Тугай-бея та Хмельницького йти, ми й це заради послуху зробимо?
– Veto! – подав голос пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.
– Veto! – погодився з ним пан Кердей.