– Це, пане, люди не сповна розуму бродять лісом і кричать, у яких з горя у голові перемішалося. Ми вчора бачили пані одну, котра ходить, добродію, ходить, на сосни дивиться і примовляє: «Діти! Діти!» Видно, мужики дітей у неї повбивали. На нас очі витріщила й ну верещати, аж у нас жижки задрижали. Кажуть, по всіх лісах багато таких тепер блукають.
Пана Скшетуського, хоча він і був лицарем безстрашним, дрож пройняла від п’ят до маківки.
– А чи не вовки це виють? Здалеку розбереш хіба? – запитав він.
– Неможливо, пане! Вовків тепер у лісі нема, всі по селах шастають. Там же мертвечини скільки хочеш!
– Страшні часи, – сказав лицар, – коли в селах вовки гуляють, а по лісах божевільні люди виють! Боже! Боже!
На мить знову стало тихо, чувся тільки звичайний шум у верхівках сосон. Та ось далекі голоси виникли знову й стали більш чіткими.
– Гей! – сказав раптом лісник. – Схоже, там людей багато. Ви, ваші милості, тут постійте або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.
– Ідіть, – сказав Скшетуський. – Ми підождемо.
Лісники зникли. Пропадали вони довгенько. Пан Скшетуський почав утрачати терпіння і навіть підозрювати, чи не готується проти нього зрада яка, але тут один із лісників випірнув із мороку.
– Є, пане! – сказав він, підійшовши до Скшетуського.
– Хто?
– Мужики-зарізяки.
– А багато?
– Душ двісті. Незрозуміло, пане, що робити, позаяк розташувалися вони в яру, через який дорога наша лежить. Вогнища палять, а вогню не видно, тому що в яру. Варти ніякої не виставлено, на постріл лука можна підійти.
– Добре! – сказав пан Скшетуський і, повернувшись до своїх, почав оддавати накази двом старшим.
Загін одразу ж швидко пішов уперед, але так тихо, що тільки потріскування сухих гілок могло видати кіннотників; стремено не задзвеніло об стремено, не брязнула шабля, а коні, навчені до підкрадання і раптових нальотів, ішли вовчим ходом, без форкання та іржання. Опинившись біля місця, де дорога різко повертала, солдати зразу побачили вдалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив загін на три частини: одна – лишилася стояти, друга – пішла верхом уздовж яру, щоб перекрити протилежне гирло, а третя, спішившись, повзком дісталася самого краю й залягла просто над головами розбійної ватаги.
Скшетуський, який був серед них, поглянув униз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків увесь бівак: вогнищ було десять, але горіли вони не дуже яскраво, через те що висіли над ними казани з варивом. Запах диму й вареного м’яса виразно долітав до ніздрів пана Скшетуського та його жовнірів. Біля вогнищ стояли або лежали люди – вони пили й розмовляли. В одних у руках були фляги з горілкою, інші спиралися на піки, на вістрях яких були настромлені як трофеї відрубані голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися в мертвих зіницях і скакали на оскалених зубах; ці ж полиски освітлювали мужицькі лиця, дикі й жахливі. Біля самої стіни ярка душ п’ятнадцять, голосно хропучи, спали; біля вогнищ одні балакали, інші – ворушили головешки, що стріляли від цього снопами золотих іскор. Біля найбільшого вогнища сидів, повернувшись спиною до схилу яру, а значить, і до пана Скшетуського, плечистий старий дід і грав на лірі, біля нього зібралися півколом душ із тридцять.
До слуху Скшетуського долетіло:
– Гей, діду! Про козака Голоту!
– Ні! Про Марусю Богуславку!
– До дідька Богуславку! Про пана із Потока, про пана із Потока! – вимагала більшість.
Дід відкашлявся і під гудіння ліри заспівав:
Тут дід на мить перервав спів і зітхнув, а за його прикладом почали зітхати й мужики. Їх підходило все більше, а пан Скшетуський, хоча й знав, що всі його люди мають бути вже готові, сигналу до нападу не подавав. Тиха ця ніч, палаючі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, розбудила в лицарі якісь дивні думки, якісь підсвідомі відголоски й сум. Ще не повністю загоєні рани його серця відкрилися, й поручика охопила несамовита туга за втраченим щастям, за незабутніми тихими й спокійними хвилинами. Він замислився й розстроївся, а тим часом дід продовжував пісню:
119
Наведені уривки взято з пісні того часу, записаної в «Літописці або малій хроніці» Йоахіма Єрлича. Видавець припускає, що пісню склав сам Єрлич, але нічим припущення свого не підкріплює. Хоча, з другого боку, полонізми, вживані автором пісні, вказують його національне походження.