Князь довго дивився воєводі у вічі і з притиском сказав:
– Переможеним явіть милосердя, вони його приймуть із удячністю й пам’ятатимуть, у переможців же в зневазі пребудете. Бачить Бог, народу цьому ніхто ніколи кривд не вчиняв! Та вже коли сталося, що розгорівся бунт, так його не переговорами, а кров’ю гасити слід. Інакше ганьба нам і погибель!
– Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вестимемо, – відповів воєвода.
– Чи значить це, що ви, добродію, далі зі мною не підете?
– Ваша княжа милість! Бога закликаю у свідки, що не буде це від недоброзичливості до вас, але совість не дозволяє мені на вірну смерть людей своїх виставляти, бо кров їхня є дорогоцінною й Речі Посполитій іще знадобиться.
Князь помовчав і за мить звернувся до своїх полковників:
– Ви, давні товариші, не покинете мене, правда?
Почувши це, полковники, ніби єдиним поривом і спонуканням охоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи руки, вигукували:
– Ми з вами до останнього дихання, до останньої краплі крові!
– Ведіть! Наказуйте! Без платні служити будемо!
– Ваша княжа милість! І мені з вами вмерти дозвольте! – кричав, зашарівшись, як дівчина, молодий пан Аксак.
Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив од одного до другого, голову кожного стискуючи, і дякував. Велике натхнення охопило молодих і старих. Очі воїнів сяяли вогнем, руки самі собою хапалися за шаблі.
– З вами жити, з вами помирати! – говорив князь.
– Ми переможемо! – кричали офіцери. – На Кривоноса! До Полонного! Хто хоче, хай іде геть. Обійдемося й самі. Не хочемо ні славою, ні смертю ділитися.
– Шановні панове! – сказав нарешті князь. – Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам слід улаштувати собі хоча б короткий перепочинок, аби сили поновити. Адже вже третій місяць ми з коней майже не злазимо. Від натрудження, втоми й мінливості обставин уже нас просто ноги не несуть. Коней нема, піхота пішки крокує. Так що слід нам вирушити до Збаража: там од’їмося й відпочинемо, а тим часом хоч скільки-небудь вояків до нас збереться. Тоді з новими силами знову і в огонь підемо.
– Коли ваша княжа милість накаже виступати? – запитав Зацвілиховський.
– Не зволікаючи, старий жовніре, не зволікаючи!
І князь звернувся до воєводи:
– А ви, добродію, куди піти маєте намір?
– До Глинян, бо чув, що там збір усьому війську.
– У такому разі ми вас до спокійних місць проведемо, щоби вам яка прикрість не трапилась.
Воєвода нічого не відповів, тому що зробилося йому якось не по собі. Він покидав князя, а князь тим часом пропонував йому свою опіку й мав намір провести. Чи була в словах князя іронія – воєвода не знав, одначе, незважаючи ні на що, він од рішення свого не відмовився, хоча княжі полковники все неприязніше дивились, і було зрозуміло, що в будь-якому іншому, менш дисциплінованому війську проти нього піднялося б чимале ремство.
Тому він поклонився й вийшов. Полковники теж розійшлися по корогвах перевірити готовність до походу. Із князем лишився тільки Скшетуський.
– Гарні солдати в полках тих? – запитав князь.
– Такі чудові, що ліпше не буває. Драгуни споряджені на німецький штиб, а в пішій гвардії – геть-чисто всі ветерани з німецької війни. Я було навіть подумав, що це triarii[121] римські.
– Багато їх?
– Із драгунами два полки, всього три тисячі.
– Жаль, жаль. Великі діла можна було б із отакими підкріпленнями здійснити!
На обличчі князя зробилася помітною досада.
– Невдалих вибрано регіментаріїв у годину катастрофи! Остророг – іще б нічого, якби красномовством та латиною можна було війну заговорити, Конєцпольський, свояк мій, він ратолюбивий, але замолодий і недосвідчений, а Заславський од усіх гірший. Я його давно знаю. Це чоловік малодушний і мізерний. Його справа не військом керувати, а над жбаном дрімати та на черево собі попльовувати… Відкрито цього я говорити не буду, аби не вважали, що мене invidia опановує, та злигодні передбачаю страшенні. І от саме тепер люди ці взяли кермо влади у свої руки! Господи, Господи, нехай обмине нас чаша ся! Що ж буде з вітчизною нашою? Як подумаю про це, смерті якомога скорішої прагну, бо дуже вже втомився й говорю вам: скоро мене не стане. Душа рветься воювати, а тілові сил бракує.
121
Триарії – старі солдати перевіреної доблесті. Один з трьох підрозділів римського легіону