– Добряча піхота запорізька, особливо з-за бруствера оборонятися, – зазначив Слєшинський, – але ці їй не поступляться, бо вимуштрувані.
– Ба! Та вони значно кращі! – заперечив Мігурський.
– Одначе це народ важкий, – сказав Вершулл. – Я з моїми татарами беруся за два дні так їх вимотати, що на третій можна буде, як баранів, їх різати.
– Що ви, ваша милість, вигадуєте! Німці – вояки добрі.
На це пан Лонгинус Підбийп’ятка своєю співучою литовською говіркою зауважив:
– Господь, він у милосерді своїм різні нації різними доблестями обдарував. Чув я, що нема на світі ліпше нашої кінноти, і, знову ж, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.
– Бо Господь по справедливості вирішує! – заявив пан Заглоба. – Вашій милості, приміром, дав багатство чимале, здоровенний меч і важку руку, а тяму невелику.
– Уже присмоктався до нього, наче кінська п’явка, – сміючись, сказав Скшетуський.
А пан Підбийп’ятка очі заплющив і зі звичайною зворушеністю сказав:
– Слухать гидко! Вашій же милості він дав язика дуже вже довгого!
– Якщо наполягаєте ви, що Господь учинив помилково, його мені даючи, тоді разом зі своєю невинністю до пекла вирушите, бо волю Божу оспорюєте…
– Ет! Хто вашу милість перебалакає! Базікаєте й базікаєте.
– А чи знаєте ви, добродію, чим людина від тварин одрізняється?
– А чим?
– А от розумом і мовою.
– От дав же йому, так дав! – сказав полковник Мокрський.
– Якщо ж ви, пане, не розумієте, чого в Польщі найліпша кіннота, а в німців – піхота, так я вам поясню.
– Чого? Чого? – зацікавилися кілька офіцерів.
– Значить, так… Коли Господь Бог коня створив, привів його до людей, аби творіння Боже вихваляли. А попереду тут як тут – німець, вони ж куди хочеш пролізуть. Показує, значить, Господь Бог коня й запитує німця: що, мовляв, оце таке? А німець і скажи: «Pferd!»[124] – «Що? – запитує Творець. – Значить, ти про моє творіння «пфе!» говориш? А не будеш ти за те, пико невмита, на сій тварі Божій їздити, а якщо й будеш, так гірше за інших». Сказавши це, він коня полякові й подарував. Ось чого польська кіннота найліпша, а німці пішкодрала за Господом Богом учепились – прощення просити, так найліпшою піхотою і зробилися.
– Оце ваша милість вельми спритно вивела, – сказав пан Підбийп’ятка.
Подальший обмін думками перервали вістові, що примчали з повідомленням, що до табору підходить іще якесь військо, явно не козацьке, бо не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від ріки Збруч ідуть. Години отак через дві загони ці ввійшли з таким громом сурем і барабанів, що князь навіть розгнівався й послав звеліти їм, аби вгамувалися, позаяк поблизу противник. Виявилося, що це прийшов пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до слова сказати, скандаліст, кривдник, буян і забіяка, одначе жовнір знаменитий. Привів він вісімсот людей такого ж, як і сам він, штибу: частково благородних, частково козаків, за кожним із яких, по правді кажучи, плакала шибениця. Одначе князя Ярему вояцтво це не злякало – він знав, що в його руках воно напевне перетвориться на слухняних овечок, а завзятістю та мужністю покриє всі свої вади. Так що день виявився щасливим. Іще вчора князь, знекровлений виходом київського воєводи, вирішив, поки не з’являться нові підкріплення, воєнні дії призупинити й відійти на якийсь час у краї спокійніші, а сьогодні він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, й хоча в Кривоноса війська було вп’ятеро більше, втім, якщо врахувати, що військо заколотників здебільшого складалось із черні, обидві армії могли вважатися рівними. Тепер князь навіть і не думав про відпочинок. Зачинившись із Лащем, київським воєводою, Зацвілиховським, Махницьким та Осинським, він радився стосовно подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати назавтра, а якби він не підоспів, тоді ухвалили йти до нього самі.
Стояла вже глибока ніч, і після багатоденних дощів, які так надокучали воякам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями виблискували золоті зірки. Місяць викотився високо і посріблив усі росоловецькі дахи. В таборі ніхто спати й не збирався. Всі про завтрашню битву здогадувались і готувалися до неї, мов і не було нічого, ведучи приємні розмови, виспівуючи пісень і багато для себе приємностей смакуючи наперед. Офіцери й товариство знатніше, всі в чудовому настрої, розташувалися навколо великого вогнища, не випускаючи з рук чарки.
– Розповідайте, ваша милість, далі! – просили вони Заглобу. – Перейшли, значить, ви Дніпро, і що ж? Яким чином ви Бара дісталися?
Пан Заглоба перехилив кварту меду і сказав: