Глуха тиша запанувала в зібранні.
Опівдні у дворі замку вишикувалися три сотні Вершуллових татар, готових вирушити в дорогу з паном Скшетуським. У самому ж замку князь давав обід лицарству, що мав бути одночасно прощальним бенкетом на честь нашого героя. Його як жениха посадили біля князя, а наступним зразу сидів пан Заглоба, позаяк відомо було, що лише завдяки його винахідливості та відвазі наречену врятовано від неминучої загибелі. Князь був веселим, бо скинув із серця тягар, і піднімав келихи за здоров’я майбутнього подружжя. Стіни та вікна дрижали від криків. У передпокоях учиняли ґвалт слуги, серед яких верховодив Редзян.
– Шановні панове! – сказав князь. – Нехай же третя чара буде за майбутнє потомство. Прекрасне це гніздо. Дай же Боже, щоб яблука не падали далеко від яблуні. Нехай од цього Яструбця гідні батька яструбенята породяться!
– Слава йому! Vivat!
– На подяку! – кричав Скшетуський, перехиляючи величезний келих мальвазії.
– Злагоди та любові! Vivat!
– Crescite et multiplicamini![143]
– Ви вже, ваша милість, півкорогвочки, будьте ласкаві, вкомплектуйте! – сказав, сміючись, старий Зацвілиховський.
– Він же вкрай військо заскшетусить! Я його знаю! – крикнув Заглоба.
Шляхта гримнула реготом. Вино розгарячило голови. Повсюди було видно розчервонілі обличчя, рухливі вуса, настрій із кожною хвилиною піднімався й поліпшувався.
– Коли так, – кричав розпалений пан Ян, – то я вашим милостям мушу зізнатися, що зозуля мені дванадцять хлоп’яток накувала!
– Оце так! Усі лелеки від роботи поздихають! – одгукнувся пан Заглоба.
Шляхта відповіла новим вибухом сміху, і всі реготали, а залою ніби громи перекочувалися.
Тут на порозі з’явилась якась похмура, вкрита пилюкою постать, однак бачачи стіл, бенкет і розчервонілі обличчя, вона зупинилася в дверях, ніби роздумуючи, заходити чи не заходити.
Першим помітив її князь, звів брови, з-під долоні глянув і сказав:
– А хто там такий? А! Це Кушель! Повернувся? Що чути? Які новини?
– Кепські, ваша княжа милість, – одповів дивним голосом молодий офіцер.
Несподівана тиша запанувала серед зібрання, мовби його хто закляв. Келихи зупинилися на півдорозі до вуст, погляди звернулися до Кушеля, на втомленому лиці котрого написана була гіркота.
– Ліпше б ви, пане, тоді їх не повідомляли, позаяк я за чарою веселюся, – сказав князь, – але якщо вже почали, договорюйте.
– Ваша княжа милість, не хочеться мені вороном каркати, і слова в мене просто з язика не йдуть.
– Що сталося? Говоріть же!
– Бар… взято!
Частина друга
Розділ I
Погожої літньої ночі по правому березі Валадинки спускалися до Дністра дванадцять вершників.
Ішли дуже повільно, можна сказати нога за ногу. Попереду, кроків на п’ятдесят випереджаючи решту, ніби передовою охороною, їхали двоє, але, не знаходячи, видно, причин остерігатися, не навсібіч дивились, а між собою перемовлялися, причому раз у раз притримували коней, оглядаючись на супутників, і тоді один із цих двох покрикував:
– Потихеньку там! Потихеньку!
І загін іще дужче сповільнював крок, хіба що не стояв на місці.
Нарешті, об’їхавши пагорб, який укривав своєю тінню вершників, загін вийшов на відкриту місцевість, залиту місячним сяйвом, і зразу стала зрозумілою обережність: посеред вервечки вершників двоє коней, які йшли поряд, несли прив’язану до сідел колиску, а в колисці хтось лежав.
Срібні промені освітлювали бліде обличчя і стулені повіки.
За колискою рухалися десятеро озброєних верхівців. По піках без прапорців можна було дізнатися, що це козаки. Одні вели в поводу в’ючних коней, інші їхали порожнем, але якщо двох, які були попереду, здавалося, нічого навколо не цікавило, ці поглядали навсібіч із явним побоюванням і тривогою.
Місцевість, одначе, мала вигляд цілковитої пустки.
Тишу порушували тільки удари копит та вигуки одного з передових вершників, який раз у раз повторював:
– Потихеньку там! Обережніш!
Нарешті він звернувся до свого супутника й запитав:
– Горпино, далеко ще?
Супутник, який звався Горпиною і дійсно був одягненою в козацькі строї здоровенною дівахою, подивився на зоряне небо й відповів:
– Не так щоб. До півночі доберемося. Проїдемо Враже урочище, потім Татарський Розліг, а там до Чортового яру палицею докинути. За північ і до других півнів ліпше туди не потикатися. Мені-то нічого, а вам погано може бути, ой погано.
Той, хто запитував, здвигнув плечима.
– Знаю, – сказав він, – тобі сам чорт брат, та тільки й із чортом упоратися можна.