– Поки не дізнаємось, які наміри Кривоноса.
– Ба, так можна й до битви не встигнути в табір.
– І так може статися, – відповів Скшетуський.
– Вельми прикро, – заявив шляхтич. – Під Старокостянтиновом тільки ввійшли в охоту! Чимало, звичайно, ми там заколотників поклали, та це все одно що левові мишей давити!.. Так і сверблять руки…
– Стривайте, пане, може, вас попереду більша, ніж ви думаєте, чекає битва, – серйозно відповів Скшетуський.
– О! А це quo modo? – з явним занепокоєнням запитав Заглоба.
– Будь-якої хвилини на ворога натрапити можна, і, хоча й не для того ми тут, аби йому збройно перепиняти дорогу, захищатися все ж доведеться. Одначе повернімося до справи: розширити треба коло наших дій, аби зразу в різних місцях про нас чули, непокірних для більшого страху подекуди вирізати і чутки розпускати повсюди – тому, вважаю, слід нам розділитися.
– І я такої ж думки, – підхопив Володийовський, – будемо множитися в них ув очах – і ті, що побіжать до Кривоноса, про тисячі розповідатимуть.
– Ваша милість, пане поручик, нами командує – ви й розпоряджайтеся, – сказав Підбийп’ятка.
– Я через Зінків піду до Солодківців, а зможу, то й далі, – сказав Скшетуський. – Намісник Підбийп’ятка вирушить униз, до Татарисок, ви, Міхале, йдіть у Купин, а пан Заглоба вийде до Збруча під Сатановом.
– Я? – перепитав Заглоба.
– Так точно. Ви людина кмітлива й на вигадки вдатна: я думав, така справа до смаку вам прийдеться, але, коли не хочете, я Космачу, вахмістру, віддам четвертий загін.
– Віддасте, але тільки під моїм началом! – вигукнув Заглоба, враз усвідомивши, що дістає командування над окремим загоном. – А якщо я запитав, то лише тому, що з вами жаль розлучатися.
– А чи достатньо у вас, пане, досвіду в ратнім ділі? – поцікавився Володийовський.
– Чи достатньо досвіду? Та лелека ще вашу милість батькові з матір’ю презентувати не замислив, коли я вже численніші цього водив роз’їзди. Все життя прослужив у війську й досі б не пішов, аби одного чудового дня запліснявілий сухар кілком не став у череві, де й застряв аж на три роки. Довелося за черевним каменем податися в Галату; свого часу я вам про цю подорож розповім у всіх подробицях, а зараз час у дорогу.
– Їдьте, пане, та не забудьте попереду себе чутку пускати, буцім Хмельницького вже погромлено і князь минув Проскурів, – сказав Скшетуський. – Без розбору полонених не беріть, але, якщо зустрінеться роз’їзд із-під Кам’янця, постарайтеся будь-якою ціною язика добути, але такого, щоб поінформований був про Кривоносові плани; попередні реляції були вельми суперечливими.
– Самого б Кривоноса зустріти! Чом би йому не вирушити в роз’їзд – ох, і всипав би йому перцю! Можете не сумніватися, шановні панове, у мене ці мерзотники не тільки заспівають – затанцюють!
– Через три дні з’їжджаємося в Ярмолинцях, а тепер – у путь, куди кому випало! – сказав Скшетуський. – Тільки людей бережіть.
– Через три дні в Ярмолинцях! – повторили Заглоба, Володийовський і Підбийп’ятка.
Розділ VI
Коли Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому якось одразу зробилося незатишно й навіть, правду кажучи, страшнувато: дорого дав би старий шляхтич, аби поряд був Скшетуський, Володийовський або пан Лонгинус, якими він у душі премного захоплювався й поряд із якими, бозоглядно вірячи в їхню кмітливість і безстрашність, почувався в цілковитій безпеці.
Тому спочатку їхав на чолі свого загону він у доволі кепському гуморі й, підозріливо роззираючись навсібіч, перебирав у пам’яті небезпечні ситуації, в котрі міг потрапити, бурмочучи при цьому:
– Звичайно, воно б веселіше було, коли б хоч один із них поблизу перебував. Господь усякого відповідно до задуманого призначення створив, а цим трьом слід було ґедзями народитися, тому що до крові вельми охочі. Їм на війні так, як іншим біля жбана меду, – наче риби у воді, їй-богу. Хліба не давай, а допусти в січу. В самих ніскільки ваги, зате рука важка. Скшетуського я в ділі бачив, знаю, наскільки він peritus.[150] Йому людину порішити, що ксьондзові молитву сказати. Улюблена справа! Нашому литвину, котрий своєї голови не має, а полює на три чужі, втрачати нічого. Найменше я невеличкого цього жевжика знаю, але теж, напевно, жалити преболяче вміє, судячи з того, що я під Старокостянтиновом бачив і що мені про нього розповідав Скшетуський, – оса, та й годі! На щастя, хоч він десь неподалік; з’єднаюся, мабуть, із ним: а то куди йти, хоч убий, не знаю.
До того Заглоба відчув себе самотнім, що серце від жалості до самого себе защеміло.
– Ось так-то! – бурчав тихенько він. – У кожного є до кого притулитись, а в мене що? Ні друга, ні матері, ні батька. Сирота – і край!