Заглоба, червоний, спітнілий, нетвердо тримаючись на ногах, забув, де він і що з ним відбувається; розрізняв як у тумані обличчя бенкетників, та хоч убий, не міг би сказати, що це за люди. Він пам’ятав, що гуляє на весіллі, – але на чиїм? Ха! Напевно, Скшетуського з князівною! Ця думка видалася йому вельми правдоподібною і врешті-решт цвяхом у голові засіла, наповнивши такою радістю, що він заволав як навіжений: «На здоров’я! Возлюбімо одне одного, брати! – спорожняючи при цьому один за одним кухлі, з котрих кожен був не менше штофа. – За тебе, брате! За нашого князя! Будьмо всі щасливі! Дай же Боже, щоби минула лиха година для нашої вітчизни!» Тут він залився слізьми і, прямуючи до бочки, спіткнувся – і далі на кожному кроці спотикався, бо на землі, ніби на полі бою, лежало багато нерухомих тіл. «Господи! – вигукнув Заглоба. – Не лишилося більше істинних мужів у Речі Посполитій. Тільки Лащ пити вміє, та ще Заглоба, а решта!.. О Господи!» І жалісливо звів очі до неба – й тут помітив, що небесні світила більше не втикують міцно небесну твердь як золоті цвяшки, а одні дрижать, мовби прагнуть вискочити з оправи, другі описують кола, треті козачка витанцьовують одне проти одного, – чому Заглоба вельми подивувався і сказав зачудованій своїй душі:
– Невже тільки я не п’яний in universo?[152]
Та раптом і земля, услід за зірками, закружляла в скаженому танку, і Заглоба навзнак гепнувся об землю.
Невдовзі він заснув, і почали йому страшні сни снитися. Якісь примарні страховиська, здавалося, навалились йому на груди, притисли до землі всією вагою, обплутуючи йому руки й ноги. При цьому чулися йому нестямні волання й навіть гуркіт пострілів. Яскраве світло, проникаючи крізь стулені повіки, різало очі нестерпним блиском. Він хотів прокинутися, розплющити очі, але де там. Відчував: щось недобре з ним діється, голова закидається назад, мовби його за руки й за ноги волочуть кудись… Потім чомусь охопив його страх; кепсько йому було, дуже кепсько й тяжко. Притомність помалу до нього поверталась, але дивна річ: при цьому ним оволоділо таке безсилля, як ніколи в житті. Ще раз спробував він поворухнутись, а коли це не вдалось, остаточно пробудився – і розімкнув повіки.
У ту ж хвилину погляд його зустрівся з парою очей, котрі жадібно в нього впилися; зіниці ті були чорними як вугіль і до того лютими, що Заглоба, зовсім уже прокинувшись, у першу мить подумав, буцімто на нього витріщився диявол, – і знов опустив повіки, але тут же їх підняв. Страшні очі так само дивилися йому просто у вічі, і лице здавалося знайомим: зненацька Заглоба здригнувся всім тілом, облився холодним потом, і по спині його, до самих п’ят, тисячами забігали мурашки.
Він упізнав обличчя Богуна.
Розділ VII
Заглоба лежав, прив’язаний до власної шаблі в тій самій світлиці, де грали весілля, а страшний отаман сидів оддалік на дзиґлику, насолоджуючись переляком полоненика.