– Ба! Та як туди дістатися зараз, коли Кривоніс загородив дорогу? – каже пан Лонгинус. – І Ямпіль, як я чув, – справжнє розбійницьке лігвище.
На це Скшетуський:
– Я заради її порятунку хоч десять разів головою накласти готовий. Перевдягнуся й піду шукати – знайду, надіюсь: Бог мене не залишить.
– Я з вами, Яне! – вигукнув Володийовський.
– І я лірником убогим одягнуся. Повірте, шановні панове, вже чого-чого, а досвіду в мене більше, ніж у всіх вас; торбан мені, правда, обрид страшенно, та нічого, візьму волинку.
– Так, може, і я для чогось знадоблюся, братушки? – запитав пан Лонгинус.
– Чом же й ні, – відповів Заглоба. – Якщо треба буде переправитися через Дністер, ви й перенесете нас, як святий Христофор.
– Дякую від душі, шановні панове, – сказав Скшетуський, – і готовністю вашою скористатися щасливий. Друзі пізнаються в біді, а мене, бачу, доля такими вірними друзями обдарувала. Дозволь же, всемогутній Боже, й мені покласти за друзів надбання і здоров’я!
– Всі ми яко один муж! – вигукнув Заглоба. – Господь заохочує злагоду; побачите, незабаром і ми плодами своєї праці насолодимося.
– Значить, мені не лишається нічого іншого, – сказав, помовчавши, Скшетуський, – як одвести корогву до князя і, не зволікаючи, вирушити в путь разом із вами. Підемо по Дністру через Ямпіль до Ягорлика і повсюди шукатимемо. А позаяк, маю надію, Хмельницького вже розбито або, поки ми з князем з’єднаємося, розбито буде, то й служба спільній справі не стане на заваді. Корогви, мабуть, вирушать на Вкраїну, щоб остаточно придушити бунт, але там і без нас обійдуться.
– Постривайте-но, шановні панове, – сказав Володийовський, – треба гадати, після Хмельницького надійде черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом підемо на Ямпіль.
– Ні, ні, туди належить устигнути раніше, – відповів Заглоба. – Та перше наше завдання – відвести корогву, щоби руки розв’язані були. Сподіваюсь, і князь нами contentus[155] буде.
– Особливо вами, пане.
– Певна річ! Хто йому найліпші везе вісті? Вже повірте мені, князь не поскупиться на нагороду.
– Отож, у путь?
– Не завадило б відпочити до завтра, – зауважив Володийовський. – А втім, нехай наказує Скшетуський – він у нас старший; одначе попереджаю: виступимо сьогодні – у мене всі коні здохнуть.
– Це діло серйозне, знаю, – сказав Скшетуський, – але, гадаю, якщо засипати їм добрячого корму, завтра сміливо виходити можна.
Назавтра й вирушили. Згідно із княжим наказом їм належало повернутися в Збараж і там очікувати подальших розпоряджень. Тому пішли на Кузьмин, аби, залишивши осторонь Фельштин, повернути до Волочиська, звідки через Хльобанівку вів старий битий шлях на Збараж. Іти було нелегко – дорога від дощів розкисла, – але зате спокійно, тільки пан Лонгинус, що ішов на сто коней попереду, розбив декілька банд, які безчинствували в тилу регіментарського війська. На нічліг зупинилися тільки у Волочиську.
Та ледве втомлені довгою дорогою друзі заснули солодко, їх розбудила тривога: вартові дали знати про наближення кінного загону. Невдовзі, одначе, з’ясувалося, що це татарська корогва Вершулла – свої, значить. Заглоба, пан Лонгинус і невеличкий Володийовський одразу ж поспішили до Скшетуського, а слідом за ними туди ж вихором улетів захеканий, із ніг до голови забризканий грязюкою офіцер легкої кавалерії, глянувши на якого, Скшетуський вигукнув:
– Вершулл!
– Так… точно! – промовив той, важко переводячи подих.
– Од князя?
– Так! Ох, дух перехопило!
– Які вісті? Із Хмельницьким покінчено?
– Покінчено… з… Річчю Посполитою!
– Боже всемогутній! А ви, часом, не марите? Невже поразка?
– Поразка, ганьба, безчестя!.. Без бою… Розбрід і сум’яття!.. О Боже!
– Вухам не хочеться йняти віри. Говоріть же, говоріть заради Христа!.. Що регіментарії?
– Утекли.
– А де наш князь?
– Відступає… без війська… Я до вас од князя… з наказом… негайно у Львів… Вони йдуть за нами.
– Хто? Вершулле, Вершулле! Опам’ятайтеся, брате! Хто йде?
– Хмельницький, татари.
– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – скрикнув Заглоба. – Земля з-під ніг тікає.
Але Скшетуський уже зрозумів, у чому справа.
– Запитання потім, – сказав він, – негайно на коня!
– На коня, на коня!
Коні Вершуллових татар уже били копитами під вікном. Мешканці, розбуджені вторгненням загону, виходили з будинків із смолоскипами та ліхтарями. Новина блискавкою облетіла місто. Зразу ж дзвони забили тривогу. Тихе хвилину тому містечко наповнилося шумом, кінським тупотом, гучними словами команд і ґвалтом євреїв. Населення зібралося йти разом із військом; батьки сімейств запрягали вози, вантажили на них дітей, жінок, перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і хоч до Тарнополя супроводжувати городян, але Скшетуський, маючи чіткий наказ поспішати без зволікання до Львова, не захотів його й слухати.