Выбрать главу

– Але ми ще живі! – сказав Володийовський.

– І Бог є на небесах! – додав Скшетуський.

Знову настала тиша, потому Вершулл вів далі:

– Загинемо totaliter,[157] хіба що Господь сотворить чудо, простить гріхи наші та незаслужену виявить милість. Часом я сам відмовляюся своїм очам вірити, і все, що бачив, мені видається страшним сном…

– Продовжуйте, пане, – перебив його Заглоба, – прийшли ви в Пилявці, і що далі?

– Прийшли і стали. Про що там регіментарії радилися, не знаю – на Страшному суді вони ще дадуть відповідь: якби зразу вдарили на Хмельницького, бачить Бог, було б його зломлено й розбито, незважаючи на безлад, розбрід, чвари й відсутність полководця. Вже паніка була серед черні, вже вона подумувала, як би Хмельницького й ватажків своїх видати, а він сам задумував утечу. Князь наш їздив од шатра до шатра, прохав, благав, погрожував: «Ударимо, поки не підійшли татари, ударимо!» – волосся на собі рвав, а вони один на одного кивали – й нічого, нічого! Сперечалися та пили… Пронеслася чутка, що йдуть татари – хан із двохсоттисячною кіннотою, – а вони все судили-рядили. Із князем ніхто не рахувався, він і з свого шатра виходити перестав. Пішла чутка, ніби канцлер заборонив князеві Домініку починати битву, буцімто ведуться переговори: у війську ще більше почалося безладдя. А тут і татари нагрянули; щоправда, в перший день нас Бог не полишив, князь із паном Осинським їм відсіч дали, і пан Лащ себе показав якнайліпше: відігнали, пошарпавши добряче, ординців. А потім…

Голос Вершулла перервався.

– А потім? – запитав Заглоба.

– Настала ніч, страшна, непередбачувана… Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі й раптом чую, в козацькому стані салютна стрілянина здійнялася та крики. Мені й пригадалося, що вчора в таборі говорили, буцім іще не вся татарська рать підоспіла, тільки частина прийшла з Тугай-беєм. Я й подумав: коли вони там тріумфують, певно, й хан прибув власною персоною. А тут і в нас починається метушня. Взяв я кількох людей – і в табір. «Що трапилося?» А мені кричать: «Регіментарії втекли!» Я до князя Домініка – нема його! До підчашого – нема! До коронного хорунжого – немає! Господи Ісусе! Жовніри бігають по майдану, головешками розмахують, крик, галас, волання: «Де регіментарії? Де регіментарії?» Хто кричить: «На коня! На коня!», а хто: «Рятуйтесь, братове, зрада!» Руки здіймають до неба, обличчя нестямні, очі витріщені, штовхаються, один одного топчуть, давлять, на коней сідають, а хто й пішки біжить куди очі дивляться. Кидають шоломи, кольчуги, рушниці, намети! Раптом з’являється зі своїми гусарами князь у срібних обладунках: попереду шість смолоскипів несуть, а він, у стременах підвівшись трохи, кричить: «Я тут, усі до мене, я лишився!» Куди там! Його й не чують, і не бачать, пруть просто на гусарів, лави зминають, людей, коней збивають із ніг – ми ледве вберегли самого князя, – і по затоптаних вогнищах, уві тьмі, наче повінь, усе військо в дикому сум’ятті вилітає з табору, мчить стрімголов, розсіюється, гине… Немає більше війська, немає вождів, немає Речі Посполитої, тільки ганьба незмивна та козацький зашморг на шиї…

вернуться

157

всі до єдиного (лат.).