– Згода, – відповів Богун. – Я повторю свої слова при шляхтичах цих і людям своїм одвезти листа накажу, а Хмельницькому в разі моєї загибелі звелю сказати, що сам першим вас викликав. Ну, а коли з Божою поміччю в поєдинку з цим лицарем честь свою відстояти зумію, то ще й вашу милість потім попрошу зі мною стятися.
Сказавши так, він поглянув Заглобі у вічі, Заглоба ж, дещо знітившись, прокашлявся, сплюнув і відповів:
– Що ж, чудово. Почни лише з моїм учнем – одразу зрозумієш, як зі мною доведеться. Одначе, справа не в тому. Є другий punctum,[172] куди важливіший, і тут уже ми до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі лицаря бачити. Ти князівну Олену Курцевич викрав, наречену нашого соратника і друга, й десь її ховаєш. Знай же: якби ми тебе до суду притягли за це, навіть звання посла Хмельницького тобі б не допомогло, бо raptus puellae[173] невідкладному розгляду підлягає й карається на горло. І тепер, перед поєдинком, коли життя твоє під загрозою, поміркуй сам: що з сердегою буде в разі твоєї смерті? Адже ти її нібито любиш – невже при цьому зла їй бажаєш і погибелі? Невже не боїшся без опіки залишити? Приректи на ганьбу й поневіряння? Невже й по смерті супостатом її бути захочеш?
Голос Заглоби залунав несподівано серйозно, а Богун зблід і запитав:
– Чого ж ви від мене хочете?
– Вкажи місце її ув’язнення, щоб у разі смерті твоєї ми могли її відшукати й судженому повернути. Зроби це, і Господь помилує твою душу.
Отаман підпер голову руками й глибоко замислився, а троє товаришів невідривно стежили за змінами, що відбувалися в рухливому його лиці, на котрому раптом така ніжна туга проступила, мовби ні гнів, ні лють, ні інші жорстокі почуття ніколи на ньому не відбивалися, мовби людину цю лише для любові й страждання було створено. Довго тривала мовчанка, поки її не порушив Заглоба, з дрожем у голосі промовивши:
– Якщо ти зганьбити її встиг, Господь тобі суддя, вона ж нехай хоч у монастирі свої дні добуде…
Богун підвів вологі, повні туги очі і сказав:
– Я – зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, лицарі й кавалери, вмієте любити, але я, козак, її в Барі врятував од смерті й наруги, а потім у пустелю повіз – і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, у ногах валявся й чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть – я пішов і більше її не бачив: війна-ненька при собі тримала.
– Бог тобі за це простить частину гріхів на Страшному суді! – сказав, зітхнувши полегшено, Заглоба. – Та чи в безпеці вона там? Адже поруч Кривоніс і татари!
– Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене послав до Хмеля запитати, чи треба йому йти в Кодак, – і вже, напевно, пішов, а там, де вона схована, ні козаків, ні ляхів, ні татар нема – в тому місці їй усього безпечніше.
– Де ж воно, це місце?
– Послухайте, панове ляхи! Хай буде по-вашому: я скажу, де вона, й накажу вам її видати, але за те ви покляніться лицарським словом, що, коли Господь мені пошле удачу, не будете її шукати більше. Пообіцяйте за себе і за Скшетуського – і я вам відкриюсь.
Друзі перезирнулися.
– Цього ми зробити не можемо! – сказав Заглоба.
– Ніяк не можемо! – вигукнули Кушель і Володийовський.
– Он як? – сказав Богун, і очі його блиснули під нахмуреними бровами. – Чого ж це ви не можете, панове ляхи?
– Того, що Скшетуського з нами немає, а до того ж знай, що жоден із нас розшуків не полишить, хоч ти її сховай під землю.
– Он який ви затіяли торг: мовляв, оддавай, козачино, душу, а ми тебе по голові шаблею! Ні, не вийде! Думаєте, не гостра моя козацька шабля? Овва, розкаркались, як над падлом вороння, – зарано ще вам каркати! Чому це я, а не ви, мушу згинути? Ви моєї крові прагнете, а я вашої! Побачимо ще, кому пощастить більше.
– Не хочеш, значить, говорити?
– А навіщо? Погибель усім вам!
– Тобі погибель! Покришимо на шматки – ти того вартий.
– Спробуйте! – сказав отаман, раптом підводячись.
Кушель і Володийовський теж підхопилися.
Грізні погляди схрестились у повітрі, гнів заклекотів у кожного в грудях, і невідомо, чим би все закінчилось, якби не Заглоба, котрий, поглянувши у вікно, крикнув:
– Харламп зі свідками приїхав!
І дійсно, за хвилину до кімнати ввійшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, Селицькими. Ледве обмінялись привітаннями, як Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.
Говорив він так виразно, що хутко їх переконав, запевнивши, що Володийовський тільки про коротку відстрочку просить і після поєдинку з козаком готовий негайно стятися з ротмістром. Іще Заглоба розписував, яку давню і страшенну ненависть відчувають княжі воїни до Богуна, ворога всієї Речі Посполитої і одного з найжорстокіших заколотників, як той викрав князівну, шляхтянку й наречену шляхтича, володаря всіх лицарських доблестей.