– Воно вірно, – погодився Володийовський, – але ж Вишневецькі ледве не королівський рід.
– А вас хіба не можна королем обрати? Та здумайся мені, я б за вас перший підпис поставив: он пан Зигмунт Скаршевський клянеться, що за самого себе подасть голос, якщо тільки не заграється в кості. Все у нас, дякувати Богові, вирішується in liberis suffragiis,[174] і тільки бідність наша, а не походження нам на заваді.
– Отож бо й є! – зітхнув пан Міхал.
– Що поробиш! Хто винен, що нас пограбували зовсім? Того й дивись, витягнемо ноги; якщо Річ Посполита не придумає способу нас підтримати – загинемо всує! І не диво, що найпоміркованішу по натурі своїй людину в таких обставинах потягне до чарки. До речі, а чи не піти нам, пане Міхал, по скляночці винця хильнути – може, на душі веселіше стане?
Так бесідуючи, вони дійшли до Старого Мяста й звернули до винарні, де біля входу товпилися десятка півтора челядинців, які охороняли хазяйські шуби та бурки. Там, усівшись за стіл і звелівши подати собі штоф, друзі почали радитися, що тепер, після загибелі Богуна, робити.
– Якщо Хмельницький і справді від Замостя відступить і настане мир, князівна, вважай, наша, – говорив Заглоба.
– Треба поспішати до Скшетуського. Тепер уже ми від нього ні на крок, доки не відшукаємо дівчини.
– Ясно, разом поїдемо. Та зараз до Замостя ніяк не добутися.
– Що ж, зачекаємо, тільки б у майбутньому Господь милості своєї не позбавив.
Заглоба залпом осушив чарку.
– Не позбавить! – сказав він. – Знаєте, що я вам скажу, пане Міхал?
– Що?
– Богуна вбито!
Володийовський глянув на приятеля з подивом:
– Ба, кому ж, як не мені, про це знати?
– Дай вам Бог здоров’я! Ви знаєте, і я знаю. Я дивився, як ви бились, а тепер дивлюся на вас – і все одно безупинно хочеться повторювати це собі знову, тому що коли-не-коли, а подумається: таке тільки уві сні буває! Ух, який камінь із плечей спав! Ну й вузол ви розрубали своєю шаблею! Чорт би вас забрав – просто слів бракує! Боже милостивий! Ні, не можу втриматися! Ідіть сюди, дозвольте себе ще раз обняти! Не повірите, я коли вас уперше побачив, то подумав: «Ото куцак!» А куцак яким виявився – самого Богуна вкоротив, не моргнувши оком! Нема більше Богуна, і сліду не лишилося, прах тільки, убито на смерть його, вічна йому пам’ять, амінь!
І Заглоба кинувся обіймати й цілувати Володийовського, а пан Міхал, розчулившись, уже й Богуна ладен був пожаліти; нарешті, визволившись із обіймів Заглоби, він сказав:
– Кончини ж то ми не діждались, а він живучий – що як оклигає?
– Побійтеся Бога, що ви верзете, пане! – скрикнув Заглоба. – Я хоч завтра поїду до Липкова й препишний похорон улаштую, тільки б помер.
– А який сенс їхати? Пораненого ж ви добивати не будете? Шабля – вона не куля: хто зразу дуба не врізав, той, дивишся, і на ноги стане. Скільки разів так бувало.
– Ні, це ніяк неможливо! Ой, ні, бути такого не може! Я ж йому сам перев’язував рани: бачив, як груди розвернуло. Ви ж його розчинили, наче зайця. Гаразд, досить про це. Наше діло пошвидше зі Скшетуським з’єднатися, допомогти бідоласі, втішити, поки він остаточно від туги не перевівся.
– Або в монастир не пішов; він мені сам говорив про це.
– І не диво. Я б на його місці вчинив так само. До речі, не стрічався мені лицар, доблесніший за нього, але й нещасніший не стрічався. Важкі, ой, важкі послав йому Господь випробування!..
– Облиште, ваша милість, – попрохав ледь захмелілий Володийовський, – а то в мене сльози на очі набігають.
– А в мене? – відповів Заглоба. – Найблагородніша душа, а який воїн… Та й вона! Ви її не знаєте… любу мою дівчинку.
І завив густим басом, тому що дійсно дуже любив Олену, а пан Міхал підтягував йому тенорочком – і пили вони вино, змішане зі слізьми, а потім, похнюпившись, довго сиділи в похмурому мовчанні, поки Заглоба кулаком по столу не грюкнув.
– Чого це ми сльози проливаємо, га, пане Міхал? Богуна ж убито!
– І справді, – відповів Володийовський.
– Радіти треба. Останніми йолопами будемо, якщо тепер її не відшукаємо.