Як тут було не зрадіти серцям, не виповнитися безмежною надією! Надія окрилила і наших лицарів. Володийовський без угаву наспівував, а Заглоба, потягуючись у сідлі, з насолодою підставляв сонячним променям спину, а одного разу, зігрівшись гарненько, звернувся до невеличкого лицаря з такими словами:
– Яке блаженство! Правду сказати, після угорського і меду немає для старих кісток нічого кращого за сонце.
– Усім воно приємно, – відповів Володийовський, – усякі animalia,[190] зауважте, люблять лежати на осонні.
– Щастя, що в таку пору за князівною їдемо, – продовжував Заглоба, – зимою в мороз із дівчиною тікати ох як було б тяжко.
– Тільки б вона в наші руки потрапила, я не я буду, якщо хто її в нас потім відніме.
– Зізнаюся вам, пане Міхал, – відповів на це Заглоба, – є в мене одне побоювання: як би на випадок війни татарва в тих краях не заворушилась і не оточила нас, – з козаками-то ми порозуміємося. Мужві зовсім нічого не будемо пояснювати. Ви помітили, вони нас за старшин приймають, а запорожець поважає пернач, та й Богунове ім’я нам щитом послужить.
– Знаю я татар, у нас на Лубенщині безупинно з ними траплялися сутички, а вже ми з Вершуллом ні вдень, ні вночі не мали спокою, – відповів пан Міхал.
– І я їх знаю, – мовив Заглоба. – Пам’ятаєте, розповідав вам, що багато років провів серед них і у велику міг увійти пошану, та обусурманюватися не захотілось – довелося плюнути на всі блага, а вони ще мученицької кари завдати мені хотіли за те, що я найголовнішого їхнього муллу в істинну віру навернув.
– А ваша милість якось казали, це в Галаті було.
– У Галаті своєю чергою, а в Криму своєю. Коли ви думаєте, Галатою світ закінчується, то либонь і не відаєте, де раки зимують. Нечестивих на світі більше, ніж дітей Христових.
Тут у розмову втрутився Редзян.
– Не тільки татари перешкоди чинити можуть, – зауважив він. – Я вам іще не сказав, що від Богуна почув: яр цей стереже нечиста сила. Велетка, що вартує князівну, наймогутніша чарівниця і з чортами в дружбі; боюся, як би вони її не застерегли. Є, щоправда, в мене одна куля, сам відливав над освяченою пшеницею, – ніяка інша не візьме цю відьму, але, крім неї, там начебто цілі полчища упирів охороняють підходи. Доведеться вже вам подбати, щоб мені нічого кепського не сталося, а то й нагорода моя пропаде…
– Ах ти, трутень! – вигукнув Заглоба. – Немає в нас інших турбот, окрім як про твоє здоров’я піклуватися! Не зверне тобі диявол шиї, не бійся, а хоч би і звернув, однаково: так і так за свою жадібність потрапиш у пекло. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, а ще зарубай собі на носі: якщо Горпина могутня відьма, то я меткіший од неї чаклун, позаяк у Персії чорної магії навчався. Вона чортам служить, а вони – мені, я б землю на них міг орати, та неохота – про спасіння душі як-не-як треба думати.
– Воно вірно, пане, але цього разу все-таки застосуйте свою силу: завжди краще від небезпеки відгородитися.
– А я більше в правоту нашої справи вірю й уповаю на милість Господню, – сказав Володийовський. – Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами ангели небесні, проти них не встояти найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю Михаїлу-архангелу сім свічок білого воску.
– Добре, і я одну додам, – сказав Редзян, – щоб їхня милість пан Заглоба вічними муками не лякав більше.
– Я перший тебе в пекло відправлю, – відповів шляхтич, – тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.
– Як це не знаю? Добратися б до Валадинки, а там я хоч із зав’язаними очима… Коли берегом до Дністра поїдемо, яр буде по праву руку, а впізнати його простіше простого: вхід валуном загороджений. На перший погляд здається, туди потрапити не можна, але в камені проріз є: двоє коней бік у бік проходять. Аби доїхати, а там ніхто від нас не втече, один тільки в цей яр вхід і вихід, а стіни навколо височенні, не перелетіти і птахові. Відьма всякого, хто без дозволу поткнеться, вбиває, навкруги кістяки людські валяються, але Богун звелів не звертати уваги, а їхати та покрикувати: «Богун! Богун!..» Тоді вона нас як своїх зустріне. А крім Горпини, там іще Черемис є, страшенно влучно з пищалі стріляє. Обох убити треба буде.
– Черемиса-то так, згоден, а бабу і зв’язати досить.
– Зв’яжеш її, як же! Сила в ній страшна – кольчугу рве, як сорочку, підкову в руку візьме – хрясь, і немає. Пан Підбийп’ятка, може, ще б упорався, а нам нічого й думати. Щодо відьми не турбуйтеся, у мене для неї припасена свячена куля; краще, щоб здохла, чортиха, а то ж полетить вовчицею навздогін, козаків наполохає виттям – своїх голів не врятуємо, не те що панянку Олену.