Часом Заглоба показував пернач, а іноді Володийовський – зуби, і не один небіжчик залишився в них за спиною. Кілька разів тільки завдяки прудконогим Бурляєвим скакунам рятувалися вони від лиха. Подорож, яка почалася настільки благополучно, з кожним днем ставала все сутужнішою. Олена, хоча природа й обдарувала її стійкістю душевною, від безсонних ночей і безперестанних хвилювань занедужала і справді стала схожою на бранку, що її силоміць тягли у ворожий стан. Заглоба з Володийовським, як могли, намагались її розважити: старий шляхтич у поті чола свого вигадував усе нові й нові витівки, а невеличкий лицар негайно їх виконував.
– Тільки б нам мурашник цей, що попереду, проскочити й у Збараж добратися, поки Хмельницький із татарами не зайняли все навколо, – говорив пан Міхал.
Він почув у дорозі, що регіментарії зібралися в Збаражі й у його стінах мають намір оборонятися, – тому вони туди й поспішали, справедливо розсудивши, що і князь Ярема зі своєю дивізією до регіментаріїв має приєднатися, тим більше що у частини його сил, і чималої, був locum[193] у Збаражі. Тим часом почалися околиці Проскурова. Шлях помітно повільнішав: за якихось десять миль звідси стояли коронні корогви, і козацькі ватаги близько підходити не наважувалися, воліючи в безпечному віддаленні чекати, поки з одного боку підійде Бурляй, а з іншого Хмельницький.
– Десять миль усього! Тільки десять миль! – повторював, потираючи руки, Заглоба. – Аби добратися до першої корогви, а там без перешкод до Збаража доїдемо.
Володийовський, одначе, вирішив запастися в Проскурові свіжими кіньми, оскільки куплених у Бареку вони вже зовсім загнали, а Бурляєвих скакунів хотіли приберегти на крайній випадок. Обережність така була аж ніяк не зайвою: рознеслася чутка, начебто Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан із усіма ордами суне від Пилявців.
– Ми з князівною тут залишимося, краще нам у місті на ринковій площі не показуватися, – сказав невеличкий лицар Заглобі, коли за версту від Проскурова їм натрапив на очі покинутий будиночок, – а ви попитайте городян, чи не продасть хто коней, а може, проміняти захоче. Сутеніє вже, але нам так чи інак усю ніч їхати.
– Я незабаром повернуся, – пообіцяв Заглоба і поскакав у бік міста.
Володийовський же звелів Редзяну послабити в сідел попруги, щоб дати відпочити бахматам, а сам одвів князівну до світлиці й запропонував для підкріплення сили випити вина і здрімнути трохи.
– Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, – сказав він їй, – тоді й відпочинемо спокійно.
Але не встиг він принести провізію і міхи з вином, як у дворі зацокали копита.
Невеличкий лицар виглянув у віконце.
– Пан Заглоба повернувся – видно, не дістав коней, – сказав він.
Ледь він договорив, двері з сіней відчинились і на порозі з’явився Заглоба – блідий до синяви, засапаний, змоклий.
– На коня! – закричав він.
Володийовський був доволі досвідченим воїном, аби в таких випадках не втрачати часу на розпити. Він не захотів навіть на секунду затриматися, щоб урятувати міхи з вином (про які, утім, подбав Заглоба), миттю підхопив князівну, вивів її у двір і посадив у сідло, а потім, перевіривши квапливо, чи підтягнуті попруги, наказав:
– Уперед, братики!
Зацокали копита, і незабаром люди і коні, мовби низка примар, сховалися в пітьмі.
Довго скакали, не переводячи духу; лише коли від Проскурова їх відокремлювало не менш милі і морок перед сходом місяця згустився настільки, що можна було не побоюватися погоні, Володийовський, наздогнавши Заглобу, запитав:
– Що сталося?
– Зачекайте, пане Міхал, зачекайте! У мене ледве ноги не оніміли… Ух! Дай віддихатися!
– Що ж усе-таки приключилося?
– Сатана власною персоною, клянуся, сатана або змій, у якого одну голову знесеш, інша негайно виростає.
– Та говоріть же ви до ладу!
– Я Богуна бачив на ринку.
– А ви при своєму розумі, пане?