– Так! – вигукнув невеличкий лицар. – Я вам іще не розповідав, як відзначився нині вночі ксьондз Яскульський. Захотілося йому подивитись на битву з бастіону, що праворуч од замку, – знаєте, величезна ця вежа. А треба вам сказати, що ксьондз чудово зі штуцера стріляє. Сидить, значить, він там із Жабковським і говорить: «У козаків стріляти не буду, як-не-як християни, хоч і в гріхах загрузли, але в татар, каже, ні, не можу втриматись!» – і давай смалити, за всю битву десятка три уклав начебто!
– Якби все духівництво таке було! – зітхнув Заглоба. – А то наш Муховецький тільки руки здіймає до небес та плаче, що стільки проливається християнської крові.
– Це ви, пане, даремно, – серйозно зауважив Скшетуський. – Ксьондз Муховецький – святої душі людина, і кращий тому доказ, що хоч він за інших двох не старший, вони перед чеснотою його благоговіють.
– А я в праведності його нітрохи не сумніваюся, – відповів Заглоба, – навпаки: думається мені, він і самого хана в істинну віру обернути здатен. Ой, шановні панове! Гнівається, треба гадати, його величність хан усемогутній: воші на ньому либонь розкашлялися з переляку! Коли до переговорів справа дійде, поїду, мабуть, і я з комісарами разом. Ми ж давні з ним знайомі, колись він вельми прихильно до мене ставився. Може, пригадає.
– На переговори, певно, Яницького пошлють, він по-їхньому, як по-польському, вміє, – сказав Скшетуський.
– І я не гірше, а вже з мурзами й зовсім запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, бажаючи мати гідне продовження роду, тільки я під ту пору був молодий і з невинністю своєю не укладав угод, як милий приятель наш, пан Підбийп’ятка з Мишікишок, тому й навитворяв у них там чимало.
– Слухать гидко! – мовив пан Лонгинус, опустивши очі.
– А ваша милість як грак учений: одне і те ж торочить. Недарма кажуть, литвиння-ботвиння ще людської мови до пуття не навчилося.
Подальше продовження бесіди перерване було шумом, який доносився крізь стіни намету, й лицарі вийшли подивитися, що відбувається. Безліч жовнірів стовпилися на валу, оглядаючи місцевість, що за минулу ніч сильно перемінилась і продовжувала змінюватися на очах. Козаки, повернувшись із останнього штурму, теж не гаяли часу; вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні та могутні, яких не було в польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й апроші; здалеку здавалось, поле засіялося тисячею величезних кротовин. Уся положиста рівнина ними була вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля, і скрізь повно було працюючого люду. На перших валах уже й червоні козачі шапки виднілися.
Князь стояв на валу зі старостою красноставським і паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бєльський у зорову трубу спостерігав за роботою козаків і говорив коронному підчашому:
– Ворог починає регулярну облогу. Думаю, доведеться нам відмовитись од окопної оборони та перейти в замок.
Почувши ці слова, князь Ярема сказав, нахилившись зверху до каштеляна:
– Хай Бог боронить нас од такої помилки: це все одно що по своїй волі в капкан забратися. Тут нам перемогти або вмерти.
– І я тієї ж думки, хоч би і знадобилося щодня по одному Бурляю забивати, – втрутився в розмову Заглоба. – Від імені всього воїнства протестую проти судження ясновельможного пана каштеляна.
– Це не вам, добродію, вирішувати! – сказав князь.
– Мовчіть! – прошепотів, смикнувши шляхтича за рукав, Володийовський.
– Ми їх у цих земляних укриттях як кротів передавимо, – продовжував Заглоба, – а я прошу у вашої ясновельможності дозволу піти на вилазку першим. Вони мене непогано вже знають, нехай познайомляться ліпше.
– На вилазку?… – перепитав князь і брови насупив. – Постривайте-но… Ночі з вечора темні бувають… – І звернувся до старости красноставського, пана Пшиємського та регіментаріїв: – Прошу на раду, шановні панове.
І спустився з валу, а за ним пішли всі воєначальники.
– О Господи, що ви робите, пане? – дорікав тим часом Заглобі Володийовський. – Як так можна? Чи ви служби і порядку не знаєте, що втручаєтеся в розмови старших? Хоч який великодушний князь, але у воєнний час із ним жарти погані.
– Пусте! – відповідав Заглоба. – Пан Конєцпольський-старший суворий був як лев, але порад моїх завжди додержувався неухильно. Нехай мене нині ж вовки зжеруть, якщо хто скаже, що не моїм лише підказкам завдяки він двічі розбив Густава Адольфа. З ким, з ким, а з високими особами я говорити вмію! Хоч би і зараз: помітили, як князь obstupuit,[200] коли я йому щодо вилазки підкинув думку? Ану як Господь нам пошле вікторію – чия це буде заслуга? Ваша, може?