На майдані вже було величезне скупчення народу, позаяк під цей час кошовим отаманом було стягнуто на Січ усе військо, що стояло по островах, річках і лучках, через що й товариство зробилося багатолюднішим, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому завчасно запалили десятка півтора бочок зі смолою; тут і там з’явилися барила з горілкою – це кожен курінь викочував для своїх, аби надати більше жару нарадам. Порядок у куренях додержували осавули, озброєні важезними киями для перестраху тих, які радились, і пістолями для захисту власного життя, котре нерідко опинялось у небезпеці.
Пилип Захар і Татарчук пішли просто в дім ради, позаяк перший як кантарій, а другий – курінний отаман мали право брати участь у нарадах. У приміщенні був усього-на-всього маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні й кошовий мали кожен своє місце на шкурах попід стінами. Поки що місця ці зайняті не були. Кошовий ходив туди-сюди великими кроками по залі, курінні ж, зійшовшись купками, тихо розмовляли, раз по раз перебиваючи один одного голосною лайкою. Татарчук зазначив, що навіть знайомі та друзі ніби не впізнають його, тому зразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився в схожій ситуації. Всі поглядали на них спідлоба, на що молодий Барабаш особливої уваги не звертав, до пуття не розуміючи, в чому взагалі річ. Це була людина рідкісної краси й небувалої сили. Силі цій він і був зобов’язаний званням курінного отамана, бо взагалі-то славився на Січі надзвичайною дурістю, котра була причиною того, що прозвали його Дурним Отаманом і всяке Барабашеве слівце викликало негайний регіт козацьких верховод.
– Поживемо трошки, та, може, й підемо з каменем на шиї на дно! – прошепотів йому Татарчук.
– А чому так? – запитав Барабаш.
– Ти про листи хіба не чув?
– Трясця його матір мордувала! Я, чи що, якісь листи писав?
– Он як усі вовками дивляться.
– Коли б я котрогось у лоб, так він би не дивився; очі враз би витекли.
Тим часом по криках знадвору стало зрозуміло, що там щось сталося. Двері радної зали розчинилися навстіж, і ввійшли Хмельницький з Тугай-беєм. Це їх вітали так радісно. Ще декілька місяців тому Тугай-бей, найвідважніший із мурз і гроза низових, був об’єктом страшної ненависті всієї Січі – тепер же «товариство», заздрівши його, підкидало шапки, вважаючи мурзу добрим другом Хмельницького і запоріжців.
Першим увійшов Тугай-бей, потім Хмельницький із булавою гетьмана Запорізького Війська. Звання це носив він відтоді, як повернувся з Криму із застереженими в хана підкріпленнями. Натовп тоді поніс його на руках і, зламавши військову скарбницю, вручив булаву, прапор і печать, які зазвичай виносилися попереду гетьмана. Він добряче змінився, образ його тепер уособлював собою страшну силу всього Запоріжжя. Це був уже не скривджений Хмельницький, який утік на Січ через Дике Поле, а Хмельницький – гетьман, кривавий дух, велетень, який мстить мільйонам за свою кривду.
А втім, ланцюгів він не розірвав, але поклав на себе нові, ще тяжчі. Свідченням тому були його стосунки з Тугай-беєм. Цей запорізький гетьман у самому серці Запоріжжя вдовольнявся другим голосом після татарина, смиренно переносив пиху бея та презирливе над усяку міру поводження. Були це стосунки ленника і сюзерена. Інакше воно й бути не могло. Хмельницький увесь свій вплив серед козаків здобув завдяки татарам і ханській милості, знаком якої була присутність дикого й шаленого Тугай-бея. Одначе Хмельницький умів поєднувати непомірну свою гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з лукавством. Він утілював у собі лева й лисицю, орла і змію. Вперше відтоді, як з’явилося на землі козацтво, татарин почувався господарем на Січі; на жаль, настали й такі часи. Товариство підкидало шапки на честь поганого. Ось як усе змінилося.
Рада почалася. Тугай-бей усівся посередині на найвищу купу шкур, підібгав по-турецьки ноги й почав лускати насіння, спльовуючи мокрі лушпини просто на підлогу перед собою. По праву руку від нього сів Хмельницький з булавою, по ліву – кошовий отаман; отамани ж і депутація від товариства розташувались уздовж стін оддалік. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гам і глухий, ніби шум хвиль, гомін натовпу, що зібрався просто неба. Хмельницький заговорив:[62]
62
Порядок нарад на Січі описано в хроніці Еріка Ляссотти, імператорського посла на Запоріжжі 1524 року.