— Скажіть Семенам, — звелів він осавулам, — що завтра отаман буде здоровий, як риба, тож хай вони про нього не переживають. Дістатись то йому дісталося, але й він хвацько показав себе і завтра його весілля, хоч і без попа. Якщо в домі є льох, можете собі дозволити. От уже й ранки перев’язані. Ідіть же, отаману потрібен спокій.
Осавули рушили до дверей.
— Тільки там усього не випийте! — сказав їм навздогін пан Заглоба.
І, сівши в головах у отамана, уважно дивився на нього.
— Ну, чорт тебе від цих ран не візьме, хоч дісталося тобі добряче. Днів зо два ні рукою, ні ногою не ворухнеш, — бурчав він собі під ніс, дивлячись на бліде обличчя й заплющені очі козака. — Шабля не хотіла катові кривди вчинити, бо ти — здобич ката, і від нього не викрутишся. А коли тебе повісять, чорт зробить із тебе ляльку для своїх дітей, бо ти у нас красунчик. Ні, братику, п’єш ти добре, але зі мною більше не питимеш. Шукай собі компанії серед гицелів, бо, я бачу, душити ти любиш, але я з тобою на шляхетські садиби ночами не нападатиму. Нехай тебе кат тішить! Нехай тішить!
Богун тихо застогнав.
— О, постогни, позітхай! Завтра ще більше зітхатимеш. Постривай же, татарська душе, князівни тобі закортіло! Воно й не дивно, дівка — ласий шматочок, але якщо ти його покуштуєш, то нехай мої мізки собаки з’їдять! Радше в мене волосся на долоні виросте…
Гомін безлічі голосів долинув із майдану до вух пана Заглоби.
— Ага, певно, там уже до льоху добралися, — буркнув він. — Насмокчіться ж, як ґедзі, щоб вам добре спалося, а я за вас усіх постережу, хоч не знаю, чи завтра ви з цього радітимете.
Сказавши це, він підвівся поглянути, чи справді молодці познайомилися вже з князівським льохом, і спершу пройшов у сіни. На сіни страшно було глянути. Посередині лежали задубілі вже тіла Симеона й Миколая, труп княгині залишався у кутку в тій самій скуленій сидячій поставі, у якій притискали її до підлоги коліна молодців. Очі в неї були розплющені, зуби вищирені. Вогонь, що горів у грубі, освітлював стіни тьмяним світлом, що тремтіло у калюжах крові, у глибині ж усе зливалося з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині перевірити, чи не дихає вона, і поклав їй руку на обличчя, але воно вже було холодне. Потім він квапливо вийшов на майдан, бо в сінях йому було моторошно. На майдані козаки вже почали гулянку. Були розведені багаття, а в їхніх виблисках побачив пан Заглоба бочки меду, вина й горілки із повідбиваними верхніми днищами. Козаки черпали з них, як із криниці й пили на смерть. Дехто, вже розгарячілий від трунку, ганявся за молодицями з челядні, з яких одні, охоплені страхом, борсалися або тікали наосліп, скачучи через вогонь, інші ж, під вибухи сміху і регіт, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Молодці як божевільні пускалися навприсядки, перед ними дріботіли дівчата, то просуваючись вистрибом уперед, то задкуючи перед раптовими рухами партнерів. Глядачі били в бляшані восьмушки або співали. Вигуки «ух-ха!» розлягалися дедалі дужче, їм вторував собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких різали на бенкет. Довкола вогнищ, трохи віддалік, стояли селяни з Розлогів, підсусідки[89], котрі позбігалися із села на звуки пострілів і крики, подивитися, що діється. Вони й не думали захищати князівську родину, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому всі дивилися на розгулялих козаків, підштовхували одне одного ліктями, шепотілися між собою, підходячи дедалі ближче до бочок із горілкою і медом. Оргія ставала верескливішою і верескливішою, пиятика набирала сили, молодці вже не черпали із бочок бляшанками, а занурювали у них голови по шию, дівчат-танцівниць обливали горілкою і медом, обличчя аж пашіли, від голів валила пара, дехто вже заточувався. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, кинув оком на гулянку, а потім уважно подивився на небо.
— На погоді стоїть, але темно! — буркнув він. — Місяць зайде, і тоді хоч у пику креши…
Сказавши це, він поволеньки підійшов до бочок і п’яних молодців.
— Пийте-гуляйте, хлопці! — заволав він. — Гуляйте, як собі знайте! Гайда! Гайда! Щелепи вам не зведе! Дурень той, хто сьогодні не нап’ється за здоров’я отамана. Далі до бочок! Далі до дівок! Ух-ха!
— Ух-ха! — радісно завили козаки.
Заглоба огледівся довкола.
— Ах ви, сякі-такі, халамидники, мерзотники, шибайголови! — раптом вигукнув він. — Самі п’єте, як здорожені коні, а караульним нічогісінько? Ну ж бо, змінити їх негайно!