Із цими словами пан Заглоба вийшов із кімнати й пішов просто до Богуна.
Отаман був блідий і знесилений, але очі в нього були розплющені.
— Ліпше тобі? — спитав Заглоба.
Богун хотів щось сказати, але не зміг.
— Говорити не можеш?
Богун ворухнув головою, підтверджуючи, що не може, але тої ж миті на обличчі в нього з’явилося страждання. Певно, рани від поруху заболіли.
— Так ти й крикнути не можеш?
Богун очима тільки дав знати, що ні.
— І поворухнутися теж?
Той самий знак.
— Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, а я тим часом із князівною до Лубен подамся. Якщо я її у тебе не поцуплю, то нехай мене стара баба у крупорушці на замішку змеле. Ти що, лайдаче, думаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я й далі чалитимуся з хамом? Ах, нікчемо! Гадав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх холопських амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою подамся? Ні, не бувати цьому, красунчику!
По тому як пан Заглоба просторікував, чорні очі отамана ширшали й ширшали. Чи не сниться йому? Чи це відбувається насправді? Чи це пан Заглоба жартує?
А пан Заглоба вів далі:
— Чого ти баньки, як кіт на шпик, витріщив? Думаєш, я цього не зроблю? Може, звелиш комусь у Лубнах поклонитися? Може, тобі звідти фельдшера прислати? А може, ката у нашого пана князя замовити?
Бліде обличчя отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що пан Заглоба каже правду, і в очах у нього майнули блискавки розпачу й люті, а обличчя спаленіло. Надлюдським зусиллям він трохи підвівся, і з уст у нього зірвався крик:
— Гей, семен…
Але не докінчив, бо пан Заглоба блискавично накинув йому на голову його ж жупан і вмить обмотав її, після чого повалив отамана навзнак.
— Не кричи, бо тобі це зашкодить, — стиха примовляв він, важко сопучи. — Бо завтра голова розболиться, а я, як добрий приятель, за тебе переживаю. Так, так, буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горла не надірвеш. А щоб ти пов’язки не зірвав, я тобі рученьки зв’яжу, а все per amicitiam[90], аби ти мене із вдячністю згадував.
Сказавши це, він обкрутив кушаком руки козака і затяг вузол. Другим кушаком, власним, зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.
— Хворому треба лежати спокійно, — примовляв пан Заглоба, — щоб витребеньки йому в голову не лізли, а то delirium[91] початись може. Ну, бувай здоровий. Міг би я тебе й ножем шпортнути, що, може, для мене було б і ліпше, та мені соромно по-хлопському мордувати. Інша річ, якщо ти сам до ранку замовкнеш, бо таке вже не з одною свинею траплялося. Тож бувай здоровий. Vale et me amantem redama[92]. Може, й зустрінемося колись, але якщо я прагнутиму цієї зустрічі, нехай із мене шкуру злуплять і підхвістя з неї наріжуть.
Мовивши так, пан Заглоба вийшов у сіни, пригасив вогонь у грубі й постукав до Василевої кімнати.
Струнка постать миттю ковзнула з неї.
— Це ти, мила панно? — спитав Заглоба.
— Я!
— Ходімо ж, нам би тільки до коней дістатися. Але вони там усі п’яні, а ніч темна. Поки прокинуться, ми вже будемо далеко. Обережно, тут князі лежать.
— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, — прошепотіла Гелена.
РОЗДІЛ XIX
воє вершників тихо й поволі їхали лісистим яром, що тулився до обійстя у Розлогах. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а до того ще й обрій затягло хмарами. У яру на три кроки вперед нічого не можна було розгледіти, тож коні тільки й знай спотикалися об коріння дерев, що попростягалося упоперек дороги. Довгенько їхали з якнайбільшою обережністю, й аж тоді, як у кінці яру показався відкритий степ, ледве освітлений сірим відблиском хмар, один із вершників прошепотів:
— Уперед!
Вони помчали, як дві стріли, випущені з татарських луків, лишаючи за собою тільки кінський тупіт. Темний степ, здавалося, втікав спід ніг у коней. Одинокі дуби, що тут і там стояли над битим шляхом, мелькали як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку і передиху, аж поки, нарешті, коні попритискали вуха і почали хропти від утоми, скачучи важче й повільніше.
— Нема ради, треба коней притримати, — озвався огрядний вершник.
А тут уже й світанок почав проганяти ніч зі степу. Дедалі ширші простори почали вимальовуватися із тіні, блідо означилися степові будяки, віддалені дерева, могили — у повітря просочувалося більше і більше світла. Білясті відблиски впали й на обличчя вершників.
Це були пан Заглоба з Геленою.
— Нема ради, треба коней притримати, — повторив пан Заглоба. — Учора вони пройшли з Чигирина до Розлогів без спочинку. Довго так вони не витримають, і я боюся, щоб не впали. А як ти, мила панно, почуваєшся?