Вурцель аж за голову схопився.
— O vulpes astuta![104]
— Що ж ви тепер порадите вчинити? — милостиві панове? — спитав князь. — Говоріть сміливо, а потім я вам свою волю оголошу.
Старий Зацвіліховський, котрий уже давно, покинувши Чигирин, пристав до князя, мовив:
— Нехай же все буде з волі вашої князівської ясновельможності, але якщо мені дозволено дати пораду, то скажу я, що із притаманною вашій князівській ясновельможності проникливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; ось тому я думаю, що на листа його зовсім не треба зважати, але, убезпечивши спочатку княгиню-пані, треба йти за Дніпро і починати війну, перш ніж Хмельницький укладе якісь угоди, бо ганьба і зневага для Речі Посполитої — такі insulta[105] лишати без покарання. А втім, — тут він звернувся до полковників, — я чекаю вашої думки, своєї непомильною не вважаючи.
Стражник обозний, пан Александер Замойський, брязкнув шаблею.
— Добродію хорунжий, senectus[106] вашими устами говорить і sapientia[107]. Голову треба відірвати цій гідрі, поки вона не розрослася і нас самих не пожерла.
— Амінь! — мовив ксьондз Муховецький.
Решта полковників, замість говорити, заходилися, як і пан стражник, і брязкати шаблями, і сопти, і зубами скреготіти, а пан Вурцель узяв слово і сказав:
— Ясновельможний князю! Це навіть образа для вашої ясновельможності, що цей лиходій писати до вас насмілився, бо тільки кошовий отаман має право уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, підтверджену і визнану, і навіть курінні «привласнити собі право на це не можуть. Але ж він гетьман-самозванець, котрий не інакше, як тільки розбійником ушанований бути може, що пан Скшетуський похвально спостеріг, коли листа його до вашої князівської ясновельможності брати не схотів.
— Я теж так думаю, — мовив князь. — А оскільки самого його я дістати не можу, тому в особах своїх посланців він покараний буде.
Сказавши це, він звернувся до полковника татарської придворної хоругви:
— Добродію Вершуле, звели своїм татарам цим козакам голови постинати, а для старшого палю вистругати і негайно на неї його посадити.
Вершул схилив свою руду, як вогонь, голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, котрий завжди князя стримував, молитовно склав руки і в очі йому благально дивився, прагнучи видивитися у них милосердя.
— Я знаю, ксьондзе, що ти маєш на увазі, — сказав князь-воєвода, — але так має бути! Це необхідно і за жорстокість, яку вони там за Дніпром чинять, і для гідності нашої, і для блага Речі Посполитої. Треба, аби доведено було, що є хтось, хто ще ватажка цього не боїться і вважає його розбійником, котрий хоч і пише покірно, але чинить зухвало й в Україні наче удільний князь поводиться і такого пароксизму Речі Посполитій завдає, якого вона давно вже не знала.
— Ясновельможний князю, він пана Скшетуського, як пише, відпустив, — несміливо мовив ксьондз.
— Дякую тобі від імені нашого офіцера, що його з головорізами рівняєш. — Тут князь насупив брови. — Та годі про це! Бачу, — провадив він далі, — звертаючись до полковників, — що ви, добродії мої, усі sufragia[108] за війну віддаєте. Така і моя воля. Тоді підемо на Чернігів, збираючи дорогою шляхту, а під Брагіном переправимося, після чого нам треба на південь рушити. А тепер — на Лубни!
— Помагай нам Боже! — відповіли полковники.
Цієї миті двері відчинилися, і в них з'явився Розтворовський, намісник волоської хоругви, висланий два тижні тому із трьомастами шаблями на розвідку.
— Ясновельможний князю! — вигукнув він. — Заколот шириться! Розлоги спалено, у Василівці хоругву знищено до ноги.
— Як? Що? Де? — почулося зусібіч.
Але князь підняв руку, щоб усі замовкли, і сам спитав:
— Хто це вчинив? Гультяї чи якесь військо?
— Кажуть, Богун.
— Богун?
— Атож.
— Коли це сталося?
— Три дні тому.
— Чи пішов ти, ваша милость, слідом? Чи наздогнав? Чи взяв язика?
— Я пішов за ним слідом, але догнати не зміг, бо три дні — це багато. Відомості дорогою збирав — вони тікали назад на Чигирин, потім розділилися. Половина пішла на Черкаси, половина — на Золотоношу і Прохорівку.
Тут у розмову втрутився пан Кушель: