Він ніяк не міг збагнути, чому Богун помчав спершу в бік Лубен, накинувся на василівський гарнізон, а потім ураз повернув на Черкаси. Те, що Гелени Богун не викрав, здавалося певним, бо пан Кушель зустрів Антонів загін, у якому її не було, люди ж, приведені тепер із боку Черкас, не бачили її і серед Богунових козаків. Де ж тоді вона могла бути? Де сховалася? Чи втекла? Якщо так, то у який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а у Черкаси чи Золотоношу? Адже Богунові загони вочевидь когось переслідували і на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Але чому знов-таки розпитували вони про шляхтича із козачком? На всі ці запитання намісник не знаходив відповіді.
— Радьте ж, кажіть, поясніть, що все це означає? — просив він офіцерів, — бо у мене в голові усе це не вкладається!
— Я гадаю, що вона має бути у Лубнах, — почав пан Мігурський.
— Не може цього бути, — заперечив хорунжий Зацвіліховський, — бо якби вона була в Лубнах, Богун мерщій сховався б у Чигирині, а не пішов би у бік гетьманів, про розгром яких знати іще не міг. А якщо ж він семенів розділив і кинувся двома дорогами, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, тільки за нею.
— Але ж він про старого шляхтича і козачка розпитував?
— Не треба на це великого sagacitatis[109], аби здогадатися, що коли вона тікала, то не в жіночому вбранні, а, певно, перевдягнена, щоб сліду за собою не лишити. Тож я й думаю, що отой козачок — то вона.
— О! Це правда, це правда! — притакнули інші.
— Ба, а хто ж тоді огрядний шляхтич?
— От цього вже я не знаю, — відповів старий хорунжий, — але про це можна й розпитати. Мусять же хлопи знати, хто тут був і що тут сталося. Давайте-но сюди господаря цієї хати.
Офіцери притьмом кинулися по господаря і невдовзі привели за комір з обори підсусідка.
— Хлопе, — звернувся до нього хорунжий Зацвіліховський, — чи був ти тут, коли козаки із Богуном на двір напали?
Селянин, як водиться, почав присягатися, що не був, що нічого не бачив і ні про що не знає. Але пан Зацвіліховський знав, із ким має справу, тому сказав:
— Так я й повірив, що ти, поганський сину, під лавкою сидів, коли двір грабували! Скажи це комусь іншому, бо ось лежить червоний золотий, а там челядник із мечем стоїть — вибирай! На додачу ще й село спалимо, кривда убогим людям через тебе станеться.
Аж тепер підсусідок почав розповідати, що бачив. Коли козаки заходилися гуляти на присадибному майдані, він укупі з іншими пішов побачити, що діється. Почули вони, що княгиню і князів убито, що Миколай отамана поранив і що той як неживий лежить. Що сталося з панною, вони не могли допитатися, але наступного дня удосвіта почули, що вона утекла зі шляхтичем, котрий прибув із Богуном.
— Он воно як! Он воно як! — примовляв пан Зацвіліховський. — Маєш, хлопе, червоного золотого. Бачиш, кривди тобі не вчинили. А ти бачив того шляхтича? Чи не з околиці він?
— Бачив я його, пане, але він не тутешній.
— А який він на вигляд?
— Огрядний, пане, як піч, із сивою бородою. А проклинав, як дідько. Сліпий на одне око.
— О Господи! — сказав пан Лонгінус. — То це ж, либонь, пан Заглоба!.. А хто ж тоді, га?
— Заглоба? Постривай-но, ваша милость! Це може бути! Вони у Чигирині із Богуном знюхалися, пили і в кості грали. Це може бути. Це його парсуна.
Тут пан Зацвіліховський знову звернувся до селянина:
— І шляхтич цей утік із панною?
— Атож. Так ми чули.
— А Богуна ви добре знаєте?
— Ой-ой, пане! Адже він тут місяцями сидів.
— А може, цей шляхтич із його волі панну викрав?
— Та що ви, пане! Він Богуна зв’язав і жупаником обмотав йому голову, а панну, кажуть, викрав, тільки її й бачили. Отаман вив, як сіромаха. А вдень звелів прив’язати себе між кіньми і до Лубен помчав, але не догнав. Потім подався в інший бік.
— Слава тобі Господи! — озвався Мігурський. — То вона може бути у Лубнах, а те, що за нею і до Черкас гналися, нічого не означає: не знайшовши її там, спробували там.
Пан Скшетуський уже стояв навколішки й ревно молився.
— Оце то так! — бурчав старий хорунжий! Не сподівався я, що Заглоба таке учворить. Із таким битим Жаком, як Богун, осміливсь задиратися! Щоправда, до пана Скшетуського він ставився вельми прихильно за той мед лубенський, який ми вкупі у Чигирині пили, і не раз мені про це казав, і шляхетним кавалером його величав… Так-так! У мене це аж у голові не вкладається, бо і на Богунові гроші він випив чимало. Але щоб Богуна зв’язати і панну викрасти! — такого сміливого вчинку я від нього не чекав, бо мав його за буяна і боягуза. Та хоч він і спритний, але вигадник великий, а в таких людей уся відвага — на язиці.