І що буде?
Коли такі думки обсідали важку гетьманову голову, тоді зачинявся він у своїй квартирі й пив денно і нощно. Умить між полковниками і простолюдом ширилася чутка: «Гетьман п'є!» — і приклад його наслідували усі. Дисципліна слабшала, починали мордувати полонених, билися один з одним, грабували один, в одного здобич — починався судний день, панування жахів і страхіть. Біла Церква ставала справжнім пеклом.
Та ось одного такого дня до п'яного гетьмана зайшов шляхтич Виговський, взятий у полон під Корсунем, якого Хмельницький зробив своїм секретарем. Зайшовши, він заходився безцеремонно трясти пияка, нарешті схопив за плечі, посадив на тапчані й привів до тями.
— А це що таке, яке лихо? — спитав Хмельницький.
— Ваша милость гетьмане, вставай і отямся! — відповів Виговський. — Посольство приїхало!
Хмельницький підхопився на рівні ноги і вмить протверезів.
— Гей! — гукнув він козачкові, що сидів на порозі. — Делію[118], шапку і булаву!
А потім сказав Виговському:
— Хто приїхав? Від кого?
— Ксьондз Патроній Ласко із Гущі від пана воєводи брацлавського.
— Від пана Киселя?
— Атож.
— Слава Отцю і Сину, слава Святому Духові й Святій Пречистій! — говорив, хрестячись, Хмельницький.
Обличчя його проясніло, подобрішало — із ним починали перемови.
Але того ж дня надійшли звістки, цілком протилежні мирному посольству пана Киселя.
Повідомили, що князь, давши спочинок війську, здороженому походом через ліси і болота, вступив у бунтівний край, що він убиває, палить, стинає голови, що передовий загін, висланий під командою Скшетуського, розбив двохтисячну ватагу козаків і черні, вигубивши усіх до ноги, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і зоставив тільки землю і воду. Про цей штурм і взяття Погребища оповідали страшні речі — було це лігво найзапекліших головорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Мордуйте їх так, аби відчували, що вмирають[119]». Тому жовнірство найдикіші звірства чинило. З усього міста не вціліла жодна жива душа. Сімсот полонених повісили, двісті посадили на палі. Розповідали ще про буравлення очей свердлами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт згас відразу в усій околиці. Жителі або тікали до Хмельницького, або зустрічали лубенського воєводу навколішки, з хлібом-сіллю, благаючи про милосердя. Дрібніші ватаги усі були знищені, а в лісах, як твердили втікачі із Самгородка, Спічина, Плескова й Вахнівки, не було жодного дерева, на якому не висів би козак.
І все це діялося неподалік від Білої Церкви, під боком у багатотисячної армії Хмельницького.
Дізнавшись про це, Хмельницький заревів, як поранений тур. З одного боку — перемови, з другого — меч. Якщо він піде на князя, це означатиме, що він не хоче перемов, пропонованих воєводою із Брусилова.
Єдина надія лишалася на татар. Хмельницький притьмом кинувся на Тугай-беєву квартиру.
— Тугай-бею, приятелю мій! — мовив він після церемонії звичних салямів, — як ти мене під Жовтими Водами й Корсунем рятував, так і тепер рятуй. Прибув до нас посол від воєводи брацлавського із листом, у якому воєвода обіцяє мені задоволення, а Військові Запорозькому повернення колишніх привілеїв за умови припинення воєнних дій, що я змушений зробити, якщо хочу довести свою щирість і добру волю. А тим часом надійшли вісті про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав і нікого не помилував, і добрим молодцям моїм голови стинає, на палі садить, буравами очі висвердлює. Не можучи на нього піти, я прийшов до тебе із поклоном, аби ти на цього мого і свого недруга з татарами рушив, інакше він невдовзі почне відбивати наші обози.
Мурза, сидячи на купі килимів, захоплених під Корсунем або награбованих по шляхетських садибах, якийся час хитався взад-вперед, примружившись, ніби щоб краще думати, і нарешті сказав:
— Алла! Я цього вчинити не можу.
— Чому? — спитав Хмельницький.
— Бо й так уже достатньо заради тебе беїв і чаушів під Жовтими Водами й під Корсунем утратив, навіщо ж їх іще втрачати? Ярема — вояк великий! Я на нього піду, коли й ти підеш, а сам ні. Не такий я дурень, аби в одній битві усе, що добув досі, втратити, для мене ліпше посилати чамбули по здобич і ясир. Досить я вже для вас, псів невірних, зробив. І сам не піду, і хана відраджу. Я сказав.