— Милостивий воєводо, — почав він. — Хвалити Бога, що прибули із підкріпленням, а то я вже на останньому диханні йшов.
— Бачив я по жовнірах вашої князівської ясновельможності, що напрацювалися вони, сердешні, і це мене неабияк мучить, бо я прибув сюди із проханням, аби ваша князівська ясновельможність рятувати мене поквапився.
— Так пильно?
— Periculum in mora, periculum in mora![120] Підійшло гультяйства кількадесят тисяч, а над ними Кривоніс, котрий, як я чув, на вашу князівську ясновельможність був відряджений, але, дізнавшись від язика, що ваша князівська ясновельможність на Старокостянтинів рушили, туди подався, а дорогою узяв в облогу мою Махнівку і так спустошив, що неможливо розказати.
— Чув я про Кривоноса і тут на нього чекав, але оскільки він мене минув, бачу, доведеться самому його шукати. І справді, діло спішне. Великий гарнізон у Махнівці?
— У замку двісті добірних німців, котрі ще певний час протримаються. Але найгірше те, що у місто наїхало чимало шляхти з родинами, місто ж укріплене тільки валом і частоколом, тому довго оборонятися не зможе.
— Справа таки пильна, — згодився князь.
А потім звернувся до ординарця:
— Желенський! — сказав він. — Збігай поклич полковників.
Воєвода київський тим часом, важко дихаючи, усівся на лаву. При цьому він озирався, чи дадуть повечеряти, бо вже зголоднів, а попоїсти любив добре.
Та враз почулися кроки озброєних людей, і ввійшли князівські офіцери — чорні, схудлі, бородаті, із запалими очима, із виразом невимовної втоми в очах. Вони мовчки уклонилися князеві, гостям і чекали, що їм скажуть.
— Милостиві панове, — спитав князь, — коні на водопої?
— Авжеж.
— Готові?
— Як завше.
— Гаразд. За годину вирушаємо на Кривоноса.
— Ге! — скрикнув воєвода київський і здивовано глянув на пана Кшиштофа, підсудка брацлавського.
А князь мовив далі:
— Їхні милості Понятовський і Вершул вирушать першими. За ними піде Барановський із драгунами, а за годину щоб мені й гармати Вурцеля виступили.
Полковники, вклонившись, вийшли, і за хвилю сурми заграли у похід. Воєвода київський такого поспіху не сподівався і навіть не хотів його, бо страшенно втомився з дороги. Він розраховував, що із деньок у князя відпочине і ще встигне, а тут доводилося відразу, не спавши, не ївши, на коня сідати.
— Ясновельможний князю, — мовив він, — а чи дійдуть ваші жовніри до Махнівки, бо на вигляд вони страшенно fatigati[121], а дорога далека?
— Про це, ваша милость, нехай у тебе голова не болить. Вони на битву, як на весілля, йдуть.
— Та бачу я, бачу. Хлопці гарячі, але ж бо… мої люди здорожені.
— Ти ж сам, ваша милость, сказав: «Periculum in mora».
— Воно-то так, але ж хоч би нічку відпочити. Ми ж із-під Хмільника йдемо.
— А ми, милостивий воєводо, із Лубен, із Задніпров’я.
— Ми цілісінький день були в дорозі.
— А ми — цілісінький місяць.
Сказавши це, князь вийшов, щоб особисто перевірити, як шикується військо, а воєвода очі на підсудка, пана Кшиштофа, витріщив, долонями по колінах ляснув і сказав:
— От я й маю, що хотів! Бігме, вони мене тут голодом заморять. А нетерплячі, як порох! Приходжу до них по допомогу, гадаючи, що після великих і надокучливих прохань вони днів через два-три виступлять, а тут і передихнути не дають. Дідько б їх узяв! Я путлицею, що її клятий денщик кепсько пристебнув, ногу натер, у животі в мене бурчить… Дідько б їх узяв! Махнівка Махнівкою, а живіт животом! Я теж старий жовнір і, може, ліпше за них знаю, що таке війна, але щоб отак — хап-лап!.. Це ж дияволи, а не люди: не сплять, не їдять — тільки б’ються. Їй-богу, не їдять вони. Ти бачив, пане Кшиштофе, отих полковників? Хіба вони не схожі на spectra[122]? Га?