Зненацька він звернувся до Семенів:
— Багато полонених?
— Сімнадцять, — відповіли йому.
На це пан Скшетуський:
— Даровано мені радість велику, і милосердя в мені заговорило. Відпустіть їх.
Семени вухам своїм не повірили. Такого у військах Вишневецького ще не бувало.
Скшетуський трохи звів брови.
— Відпустіть їх, — повторив він.
Семени пішли, але за хвилю старий осавул повернувся і сказав:
— Пане поручику, вони не вірять, іти не сміють.
— А їх розв’язали?
— Авжеж.
— Тоді залишаємо їх тут, а самі на коней!
Через півгодини конвой знову просувався серед тиші вузькою стежиною. Тепер уже зійшов місяць, який проникав довгими білими пасмами усередину лісу й освітлював темні глибини. Пан Заглоба і Скшетуський, їдучи попереду, розмовляли.
— Кажи ж, ваша милость, про неї усе, що тільки знаєш, — почав рицар. — Це ти, ваша милость, її із Богунових рук вирвав?
— Атож, я ще й макітру йому на прощання обмотав, аби кричати не міг.
— О, це ти, ваша милость, добре придумав, істинний Бог! Але як же ви до Бара дісталися?
— Ой, довго розказувати, та й, мабуть, іншим разом, бо я страшенно fatigatus[128], і в горлі від співання хамам пересохло. Чи немає у тебе, ваша милость, чогось випити?
— Є баклажка з горілкою — ось тримай!
Пан Заглоба схопив бляшанку й приклав до рота. Почулися довгі ковтки, а пан Скшетуський, нетерпеливлячись, питав далі:
— А здорова вона?
— І не питай! — відповів пан Заглоба. — На сухе горло кожна здорова.
— Та я ж про князівну питаю!
— Про князівну? Здорова як лань.
— Хвалити Бога! А чи добре їй у Барі?
— Краще їй не було б навіть на небесах. Через її вроду всі corda до неї горнуться. Пані Славошевська як рідну її милує. А скільки кавалерів у неї закохалося, так це ти, ваша милость, і на чотках не полічиш, але вона про них, ваша милость, безнастанною любов’ю до тебе палаючи, стільки думає, як я про оцю порожню баклажку.
— Дай же їй, Боже, здоров’я, наймилішій моїй! — радісно мовив пан Скшетуський. — Отже, вона подячно мене згадує?
— Чи згадує вона твою милость? Та кажу ж тобі, що я й сам не розумів, звідкіля у неї стільки повітря на зітхання береться. Усі її тільки й жаліють, а найбільше черниченьки, бо вона їх своєю приязністю просто полонила. Це ж вона мене підбила податися у ці ризиковані мандри, через які я мало життям не наклав, а все для того, щоб до вашої милості добрався й довідався, чи живий-здоровий. Вона вже не раз хотіла посланців відправити, та тільки ніхто не згоджувався, довелося мені кінець кінцем ізжалитися й до вашого обозу рушити. Тож якби не перевдягся, давно був би на тім світі. Але мене за діда хлопи скрізь мають, бо я й співаю дуже гарно.
Пан Скшетуський на радощах аж язика проковтнув. Тисячі думок і спогадів роїлися у нього в голові. Гелена постала йому перед очима мов жива, така, якою він бачив її востаннє у Розлогах перед своїм від’їздом на Січ: уродлива, рум’яна, струнка, із чорними, мов оксамит, очима, сповненими несказанних принад. Йому здавалося зараз, що він справді її бачить, відчуває тепло її ланіт, чує її солодкий голос. Він згадав прогулянку у вишневім саду і зозулю, і запитання, які їй ставив, і зніченість Гелени, коли зозуля накувала їм дванадцять хлопчиків, — душа його просто рвалася з грудей, а серце аж мліло від кохання і радості, у порівнянні з якими усі пережиті терпіння були краплею в морі. Він сам не знав, що із ним діється. Йому хотілося то кричати, то знову впасти навколішки і дякувати Богові, то згадувати, то питати й питати без кінця.
І він заходився повторювати:
— Жива, здорова?
— Жива, здорова! — відповів, як луна, пан Заглоба.
— І це вона вашу милость послала?
— Вона.
— А листа, ваша милость, маєш?
— Маю.
— Давай!
— Зашитий він і зараз ніч. Угамуйся, ваша милость.
— Та я не можу. Ти ж сам, ваша милость, бачиш.
— Бачу.
Відповіді пана Заглоби ставали дедалі лаконічнішими. Нарешті, піймавши окуня раз, другий, він заснув. Скшетуський, бачачи, що нема ради, знову поринув у роздуми. Урвав їх тільки кінський тупіт якогось чималого загону, котрий швидко наближався. Це був Понятовський із двірськими козаками, якого князь вислав назустріч, побоюючись, аби чогось лихого зі Скшетуським не сталося.
РОЗДІЛ XXIX
еважко зрозуміти, як сприйняв князь зроблений йому на світанку паном Скшетуським звіт про відмову Осинського і Корицького.
Усе складалося якнайгірше, і треба було мати сильну волю, якої не позичати залізному князеві, щоб не зігнутися, не втратити надії й рук не опустити. Марно витрачав він шалені гроші на утримання військ, марно шарпався, як лев у сітях, марно стинав одну за одною голови бунтові, показуючи чудеса мужності, — усе марно!