— Що ж, хай так і буде! — мовив він. — Покажемо цій невдячній вітчизні, що не лише воювати, а й умерти за неї ладні. Воістину, волів би я славнішою смертю в якійся іншій війні полягти, аніж воюючи з холопами у громадянській завірюсі, але нічого не вдієш!
— Ясновельможний князю, — перебив його київський воєвода, — не говори, ваша князівська милость, про смерть, бо хоч і не відомо, що кому призначив Господь, але, може, до неї ще й далеко. Я схиляюсь перед військовим генієм і рицарським духом вашої князівської милості, але не можу все-таки закинути ні віце-королю, ні канцлерові, ні рейментарям, що вони цю братовбивчу війну намагаються владнати перемовами, бо у ній ллється братня кров, а з обопільної затятості хто, як не зовнішній ворог, скористається?
Князь довго дивився воєводі у вічі й чітко сказав:
— До переможених ласку виявіть, вони приймуть її подячно й пам’ятатимуть, а у звитяжців тільки на зневагу здобудетесь. Бог свідок, цьому народові ніхто ніколи кривд не чинив! Але якщо вже розгорівся бунт, його не перемовами, а кров’ю гасити треба. Інакше ганьба і загибель нам!..
— Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вести будемо, — відповів воєвода.
— Чи це означає, що ваша милость не піде зі мною далі?
— Ваша ясновельможність! Бога у свідки беру, що не станеться це від недоброзичливості до вас, але сумління мені підказує, аби на вірну смерть людей своїх не посилав, бо кров їхня дорога і Речі Посполитій іще прислужиться.
Князь замовк, а по хвилі звернувся до своїх полковників:
— Ви, давні побратими, не покинете мене, правда?
На ці слова полковники, ніби однією силою і волею підхоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи до небес руки, волали:
— Ми з тобою до останнього подиху, до останньої краплі крові!
— Веди! Веди! Без жалування служити будемо!
— Ясновельможний князю! І мені з тобою вмерти дозволь! — кричав, зашарівшись, мов панна, юний пан Аксак.
Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив від одного до другого, стискаючи кожному голову і дякуючи. Велике завзяття огорнуло старих і молодих. Очі вояків палали вогнем, руки щохвилі хапалися за шаблі.
— З вами жити, з вами вмирати! — казав князь.
— Ми переможемо! — вигукували офіцери. — На Кривоноса! Під Полонне! Хто хоче нас покинути, нехай іде! Обійдемося без допомоги. Не хочемо ділитися ні славою, ні смертю!
— Милостиві панове! — сказав на це князь. — Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам треба зробити для себе хоч короткий перепочинок, який би дав нам відновити сили. Вже третій місяць іде, як ми майже не злазимо з коней. Від трудів, утоми і переміни обстановки у нас уже тіло від кісток відпадає. Коней немає, піхота йде босоніж. Тож ходімо під Збараж — там від’їмося й відпочинемо, може, й жовнірів у нас побільшає, тоді з новими силами і в огонь підемо.
— Коли ваша ясновельможність накаже рушати? — поцікавився старий Зацвіліховський.
— Не гаючись, досвідчений жовніре, не гаючись!
Тут князь звернувся до воєводи:
— А ти, ваша милость, куди йти надумав?
— Під Глиняни, бо чув, що там збираються війська.
— Тоді ми проведемо вашу милость аж до спокійних місць, аби з вами яка приключка не трапилася.
Воєвода нічого не відповів, бо йому стало якось ніяково. Він покидав князя, а князь виявляв про нього турботу і збирався провести. Чи була у князевих словах іронія — воєвода не знав, але, як видно, від наміру свого не відмовився, бо князівські полковники дедалі недоброзичливіше поглядали на нього, і зрозуміло було, що у будь-якому іншому, менш дисциплінованому війську, супроти нього вже ремствували б.
Тож він уклонився і вийшов. Полковники теж порозходилися кожен у свою хоругву, щоб перевірити готовність до походу. Із князем залишився тільки сам Скшетуський.
— Як там жовніри у тих хоругвах? — запитав князь.
— Такі чудові, що кращих не буває. Драгуни споряджені на німецький лад, а в пішій гвардії самі ветерани тридцятилітньої війни. Побачивши їх, я подумав, що то римські тріарії[129].
— Багато їх?
— Із драгунами два полки, разом три тисячі.
— Шкода, шкода. Великі діла можна було б із такими підкріпленнями вершити!
На обличчі князя помітно відбилося страждання. По хвилі він ніби сам до себе сказав:
— Невдалих вибрано рейментарів у годину поразки! Остроріг — ще б нічого, якби красномовством і латиною можна було війну залагодити; Конецпольський, свояк мій, цей жовнірської крові, але юний і недосвідчений, Заславський же з усіх найгірший. Я його давно знаю. Це чоловік малодушний і обмежений розумом. Йому не військом командувати, а над дзбаном дрімати й через пузо поперед себе спльовувати… Я цього відверто не кажу, аби не подумали, що мене invidia розпалює, але нещастя передбачаю страшні. І от саме тепер ці люди взяли кермо державою у свої руки! Боже, Боже, нехай минає нас чаша ця! Що ж буде із вітчизною нашою? Коли я про це думаю, вмерти скоріше хочу, бо надто вже втомився і кажу тобі: невдовзі мене не стане. Душа рветься воювати, а тілу сил бракує.