— Як же це сталося? Як?
— Зустріли ми п'яних вояків-бешкетників, котрі почули, як я казав князівні «милостива панно», бо я вже не дуже то й крився, знаходячись близько від своїх. А вони тоді: що це за дід такий і що це за особливе хлоп'я, якому дід каже «милостива панно»? А як на князівну глянули: вродою як намальована! Вони до нас! Я тоді в куток мою небогу, затулив її собою і за шаблю…
— Дивно це, — перебив Володийовський, — що ти, милостивий пане, у діда перебраний, при шаблі був.
— Ге! — відповів Заглоба. — При шаблі? А хто вашій милості сказав, що я був при шаблі? Та я солдатську схопив, що на столі лежала. Це ж у корчмі було, у Шипінцях. Двох нападників я вмить поклав. Решта теж кинулася до шабель. Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!». Аж тут волають: «Alt, alt[135]! Іде роз’їзд!» Та виявилося, що це не роз'їзд, а пані Славошевська з ескортом, котру син із п'ятдесятьма вершниками проводжав, молодий хлопчина. Нарешті тих вояків угамували. А я до пані Славошевської з промовою звернувся. Так її розчулив, що відразу ж очі у неї на мокрому місці стали. Взяла вона князівну до себе в карету, і ми вирушили до Бара. А ви думаєте, ваші милості, що на цьому й кінець? Де там!
Зненацька пан Слешинський перебив Заглобу:
— Погляньте-но, милостиві панове, там що, світає, чи що?
— О, не може бути! — заперечив пан Скшетуський. — Рано ще.
— Це у бік Старокостянтинова!
— Авжеж. Бачите: дедалі яснішає!
— Справді-бо, це заграва!
По цих словах усі обличчя споважніли, усі забули про розповідь і повскакували на рівні ноги.
— Заграва! Заграва! — повторило кілька голосів.
— Це Кривоніс із-під Полонного підійшов.
— Кривоніс з усім військом.
— Передові загони, либонь, підпалили місто або довколишні села.
Аж тут тихо просурмили тривогу, і відразу ж до рицарства підійшов старий Зацвіліховський.
— Милостиві панове! — мовив він. — Повернулися роз’їзди з вістями. Ворог під носом! Негайно виступаємо! По хоругвах! По хоругвах!..
Офіцери чимдуж побігли до своїх рейментів. Челядь позатоптувала багаття, й за хвилю табір огорнула темрява. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо дедалі ширше й дужче червонішало, і від заграви цієї поступово блідли і гасли зорі.
І знову сурми тихо заграли в похід. Невиразні групи людей і коней заворушилися. Серед тиші чути було кінський тупіт, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухий перестук Вурцелевих гармат; часом брязкали мушкети або лунали команди. Було щось грізне й зловісне у цьому нічному поході, прихованому темрявою, у цих голосах, шерехах, брязканні заліза, у полиску броні й мечів. Хоругви спускалися до старокостянтинівської дороги й пливли нею у бік пожежі, схожі на гігантського ящера чи змія, що повз навпотемки. Але розкішна липнева ніч уже кінчалася. У Росолівцях заспівали півні, перегукуючись по всьому містечку. Миля дороги відділяла Росолівці від Старокостянтинова, тому перш ніж військо повільним маршем пройшло половину дороги, із-за димної заграви, ніби налякана, визирнула бліда вранішня зірка й дедалі сильніше почала насичувати світлом повітря, вириваючи з темряви ліси, гаї, білу стрічку битого шляху і військо, що йшло ним. Тепер уже чіткіше можна було розрізнити людей, коней і збиті лави піхоти. Повіяв уранішній прохолодний вітерець і залопотів стягами над головами у рицарів.
Попереду йшли Вершулові татари, за ними — козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а останніми піхота з гусарами. Пан Заглоба їхав поруч Скшетуського, але якось крутився у сідлі й видно було, що перед близькою битвою його огортає тривога.
— Милостивий пане, — тихо прошепотів він Скшетуському, ніби боячись, щоб його ніхто не підслухав.
— Що скажеш, ваша милость?
— Хіба гусари першими вдарять?
— Ти ж казав, ваша милость, що старий жовнір, а не знаєш, що гусарів для вирішального удару притримують, до тої миті, коли ворог зовсім виснажиться.
— Та знаю я це, знаю, але хотів упевнитися.
З хвилину вони мовчали. Після цього пан Заглоба ще дужче знизив голос і спитав знову: