— А Кривоніс там з усіма силами?
— Атож.
— А скільки їх у нього?
— Укупі з черню шістдесят тисяч.
— От чорт! — вилаявся пан Заглоба.
Скшетуський усміхнувся у вуса.
— Не подумай, ваша милость, що я боюся, — шепотів далі Заглоба. — Просто в мене задишка, і я не люблю тисняви, бо спечно буває, а коли спечно, то з мене пуття ніякого. Інша річ самому собі раду давати! Чоловік принаймні викрут якийся утнути може, а тут нічого й не втнеш. Тут не голова, а руки виграють. Тут я бевзь у порівнянні з паном Підбип’ятою. У мене на животі ті двісті червоних золотих, що їх мені князь подарував, але повір мені, ваша милость, що живіт я волів би деінде тримати. Тьху! Тьху! Не люблю я цих великих битв! Холера б їх узяла!
— Нічого з вашою милостю не станеться. Наберися духу.
— Духу? Саме цього я й боюся, що мужність розважливість у мені переможе! Надто я запальний… А мені лихий знак був: коли ми сиділи біля багаття, дві зірки впало. Хто знає, що як одна із них моя!..
— За добрі вчинки Бог вашу милость нагородить і в здоров’ї збереже.
— Тільки б завчасно нагороди не дав!
— Чому ж ти при таборі не лишився?
— Я подумав, що при війську безпечніше буде.
— Так воно й є. Ось побачиш, ваша милость, що нічого такого в цьому ділі немає. Ми вже звиклі, а consuetudo altera natura[136]. Ось уже й Случ і Вішоватий Став.
Справді, води Вішоватого Ставу, відокремлені од Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Війська ураз зупинилися на всьому протязі.
— Що? Уже? — спитав пан Заглоба.
— Князь стрій перевірятиме, — відповів пан Скшетуський.
— Не люблю тисняви!.. Кажу ж вашій милості… не люблю тисняви…
— Гусари на правий фланг! — пролунав голос вістового, посланого князем до пана Яна.
Уже зовсім розвиднілося. Заграва поблякла у промінні вранішнього сонця, золоті відблиски одбилися на вістрях гусарських списів, і здалося, що над рицарями загорілися тисячі свічок. Після перевірки строю військо, вже більше не криючись, заспівало в один голос: «Відчиніться, ворота спасіння!» Могутня пісня покотилася росами, ударилася в сосновий бір і, відбита луною, полинула у небо.
Нарешті берег по той бік греблі зачорнів скільки сягало око хмарами козацтва; полки йшли за полками, кінні запорожці, озброєні довгими списами, піший люд із самопалами й море селян із косами, ціпами й вилами. За ними, ніби в тумані, виднівся величезний табір, чисто тобі рухоме місто. Скрипіння тисяч возів й іржання коней долинали аж до вух князівських жовнірів. Проте козаки йшли без звиклого вереску, без виття і по той бік греблі зупинилися. Два ворожих війська певний час мовчки дивилися одне на одного.
Пан Заглоба, увесь час тримаючись біля Скшетуського, поглядав на це людське море і бурчав:
— Ісусе Христе, навіщо ж ти стільки цього наброду сотворив! Либонь, це сам Хмельницький із черню й усією нужею?! Чи не неподобство, скажи мені, ваша милость? Вони ж нас шапками закидають. А як добре було досі в Україні! Валять і валять! Бодай на вас чорти у пеклі валили! І все це на нашу голову! Щоб ви від сапу подохли!..
— Не проклинай, ваша милость. Сьогодні неділя.
— І правда, сьогодні неділя, ліпше б про Бога подумати… Pater noster gui es in coelis… Ніякої поваги від цих лайдаків сподіватися не можна… Sanctificetur nomen Tuum… Що ж діятиметься на цій греблі?.. Adveniat regnum Tuum… От уже мені й дух сперло… Fiat voluntas Tua… А бодай ви виздихали, Амани мужовбивчі!.. Поглянь-но, ваша милость! Що це?
Загін із кількох сотень осіб відірвався од чорної маси й безладно попрямував до греблі.
— Це наїзники, — відповів пан Скшетуський. — Зараз інші до них виїдуть.
— Отже, битва все-таки буде?
— Неодмінно.
— Чорти б усе взяли! — Тут кепський настрій пана Заглоби перейшов усякі межі. — А ти, ваша милость, дивишся на все, як на teatrum[137] у масницю! — неприязно крикнув він Скшетуському, — ніби йдеться, добродію, не про твою шкуру!
— Ми вже звиклі, я ж казав.
— І, певно, на герць рушиш?
— Не зовсім гоже рицарям із головних підрозділів на прю із таким супротивником виходити битися; хто честь шанує, цього не чинить. Але нині ніхто на гідність не зважає. — Йдуть уже й наші, йдуть! — вигукнув пан Заглоба, побачивши червону лінію драгунів пана Володийовського, що клусом рухалася до греблі.
За ними потяглося по кільканадцять охочих від кожної хоругви. Серед інших пішли рудий Вершул, Кушель, Понятовський, двоє Карвичів, а із гусарів — пан Лонгінус Підбип’ята.
Відстань між двома загонами почала швидко скорочуватися.
— Знатних речей будеш, ваша милость, свідком, — сказав Скшетуський панові Заглобі. — Особливо зверни увагу на Володийовського і Підбип’яту. Це великі рицарі. Ти розрізняєш їх, ваша милость?