— Він же справжнісінький Вельзевул. Казав я тобі, ваша милость, що я тисняви не люблю, але він гірший від тисняви, хоч, repeto, не так страху, як огиди до нього подолати не можу. Гаразд. Це байдуже! Отже, завтра дамо хлопам доброї прочуханки, а потім дременемо у Бар! Ой! Як же сяятимуть ці гарненькі оченята, conspectus[143] вашу милость! Ой! Як же палатиме це вродливе личко! Признаюся тобі, ваша милость, що й мене за нею туга бере, бо я її як батько люблю. І не дивуйся. Синів legitime natos[144] я не маю, маєток далеко, аж у Турчах, де його поганські комісари розкрадають, і живу я на сім світі сиротою, а на старість, мабуть, до пана Підбип’яти у Миші-кишки похлібцем піду.
— По-іншому це буде, нехай у тебе, ваша милость, про це голова не болить. За те, що ти зробив для нас, навряд чи ми колись тобі відборгуємо.
Подальшу розмову перебив якийсь офіцер, котрий, проходячи мимо, спитав:
— А хто там стоїть?
— Вершул! — вигукнув пан Скшетуський, упізнавши його з голосу. — Ти із роз’їзду?
— Так. А зараз від князя.
— Що там чувати?
— Завтра битва. Супротивник дамбу розширює, мости на Стирі й на Случі будує, хоче до нас будь-що дістатися.
— А що князь на це?
— Князь сказав «гаразд!»
— І нічого більше?
— Нічого. Заважати не велів. А там сокири аж гудуть! До ранку працюватимуть.
— Язика взяв?
— Аж сім. Усі зізналися, що про Хмельницького чули, він іде, але, здається, ще далеко. А ніч яка!
— Видно, як удень. А як ти почуваєшся після падіння?
— Кості болять. Іду подякувати Геркулесові нашому, а потім спати, стомився дуже. Хоч би годинки зо дві подрімати!
— Добраніч!
— Добраніч!
— Іди й ти, ваша милость, — сказав пан Скшетуський Заглобі, — бо пізно, а завтра потрудитись доведеться.
— А післязавтра їхати, — нагадав пан Заглоба.
Вони пішли і, помолившись, повкладалися біля багаття.
Невдовзі багаття одне за одним почали гаснути. Табір огорнула темрява, і тільки місяць кидав на нього своє срібне проміння, освітлюючи купки сонних жовнірів. Тишу порушувало лише загальне могутнє хропіння і перегук вартових, що стерегли табір.
Але сон не надовго склепив стомлені повіки жовнірів. Ледве небо устигло взятися легким передвістям зорі й поблідли нічні тіні, як по всьому табору сурми заграли підйом.
А через годину князь, на превеликий подив рицарства, відступав по всій лінії.
РОЗДІЛ XXXII
а це був відступ лева, котрому потрібне було місце для стрибка.
Князь зумисне пустив Кривоноса за переправу, щоб іще більшої завдати йому поразки. Тільки-но почалася битва, він пришпорив коня і почав ніби тікати, що бачачи, низові й чернь зламали стрій, аби наздогнати його й оточити. Тоді князь зненацька повернувся і всією кіннотою ударив по них так страшно, що ті навіть на мить не змогли вчинити спротиву. Тож їх із милю гнали до переправи, потім через мости, дамби і півмилі аж до табору, рубаючи й мордуючи нещадно, а героєм цього дня став шістнадцятилітній пан Аксак, котрий першим ударив на ворога і першим посіяв у його лавах паніку.
Тільки з такими жовнірами, досвідченими і вимуштруваними, міг князь викидати такі фортелі, провокуючи втечу, яка у будь-якому іншому війську могла обернутися на справжню. Тому другий день закінчився для Кривоноса далеко тяжчою поразкою. Було захоплено усі польові гармати, безліч стягів, поміж них і кільканадцять коронних, захоплених запорожцями під Корсунем.
Якби піхота Корицького, Осинського і Вурцелеві гармати встигли за кіннотою, за одним рипом було б узято й табір. Але перш ніж вони поспіли, настала ніч, і супротивник уже значно відійшов, тому наздогнати його було вже неможливо. І все-таки Зацвіліховський здобув половину табору, а в ній величезні запаси зброї і харчів. Чернь уже двічі поривалася схопити Кривоноса й видати його князеві, і тільки обіцянка негайно повернутися до Хмельницького дала йому змогу вирватися з її рук. Утративши половину війська, побитий, у відчаї тікав він із рештками табору, не чинячи опору, аж до Махнівки, куди прибувши, Хмельницький у нападі першого гніву наказав його за шию до гармати ланцюгом прикувати.