— Говори зрозуміліше й не плутайся, бо нічого второпати у тебе не можна. Ти що, у козаків, у Хмеля весь цей час був, чи що?
— Авжеж, у козаків. Бо вони як захопили мене в Чигирині, так за свого й мали. Та ви вдягайтеся, добродію… Ой лелечко, як же все позношувалося, що й у руки нема чого взяти! А нехай йому всячина!.. Мій добродію, ви вже, будь ласка, не гнівайтеся, що я тих листів, які ви з Кодака писали, у Розлогах не віддав, у мене їх той лиходій Богун відібрав, і, якби не той опасистий шляхтич, мене б уже й на світі не було.
— Знаю, знаю. Не твоя то провина. А той опасистий шляхтич зараз у таборі. Він мені розказав, як усе сталося. Він і панну в Богуна викрав, котра у доброму здоров'ї нині у Барі живе.
— О! Тоді хвала Богу! Я теж знав, що вона Богунові не дісталася. То вже, певно, й весіллячко невдовзі?
— Мабуть, що так. Звідсіля ми, згідно з наказом, вирушимо до Тарнополя, а звідти до Бара.
— Слава Господові всемогутньому. Він-то вже достеменно повіситься, цей Богун, йому ж і ворожка наворожила, що йому та, про котру він мріє, ніколи не дістанеться і що вона ляхова буде, а лях цей, напевно, ви, добродію.
— А звідкіля ти про це знаєш?
— Чув я. Мабуть, доведеться мені розказати вам, добродію, все по порядку, а ви, ваша милость, тим часом одягайтеся, бо вже й сніданок для нас варять. Отож як відплив я на тій чайці із Кодака, так пливли ми страшенно довго, тому що супроти течії, а до того ж зламалася у нас чайка, і довелося її лагодити. От пливемо ми й пливемо, мій добродію, пливемо…
— Пливете, пливете! — перебив від нетерплячки пан Ян.
— І припливли до Чигирина. А що мене там спіткало, про це ви, добродію, знаєте.
— Про це вже знаю.
— Отож лежу я у стайні, світу Божого не бачу. А тут відразу ж, як Богун поскакав, прибув Хмельницький зі страшною армією запорозькою. А оскільки перед цим пан великий гетьман покарав чигиринців за прихильність до запорожців і чимало людей у місті було побито й поранено, козаки й подумали, що я теж із тих, і тому не тільки не добили мене, а ще й подбали про мене, виходжували і татарам узяти не дозволили, хоч вони їм усе дозволяють. Отямився я тоді та й думаю: що ж мені робити? А ті лиходії за той час до Корсуня пішли і там панів гетьманів побили. О мій добродію, що мої очі бачили, того не розказати! Вони ж нічого не приховували, сорому ніякого не маючи, ще й за свого мене вважали. А я думаю: тікати чи не тікати? Та тільки бачу, що безпечніше лишитися, аж доки слушніша нагода випаде. А як почали звозити з-під Корсуня килими, кінські збруї, срібло, буфети, скарби… Ой-ой, мій добродію! У мене мало серце не лопнуло й очі на лоб не вилізли. Адже ці харцизяки шість ложок срібних за таляр, а потім і за кварту горілки віддавали, а ґудзик золотий або запонку, або султан на шапку можна було й за півкварти виміняти. Отож я й подумав: чого я маю марно сидіти?.. Скористаюсь і я! Може, дасть Бог колись у Жендзяни вернутися, на Підляшшя, де батьки проживають, то їм віддам, бо вони там із Яворськими уже п’ятдесят літ позиваються, а вести далі процес нема на що. Тож накупив я, мій добродію, стільки усякого добра, що на двох коней нав’ючувати довелося, маючи це за втіху у журбі моїй, бо я за добродієм своїм страшенно нудьгував.
— Ой, Жендзяне, ти не міняєшся! З усього собі вигоду маєш.
— Якщо Бог мені дарує, що ж у цьому лихого? Адже я не краду, а те, що ви мені, добродію, дали капшук на дорогу в Розлоги, то ось він. Моє діло віддати, бо я до Розлогів не доїхав.
Говорячи це, пахолок розстебнув черес, витяг капшук і поклав його перед рицарем, а пан Скшетуський усміхнувся і сказав:
— Якщо тобі так таланило, ти, певно, багатший від мене, та тільки тримай уже й цього капшука.
— Дякую покірно, добродію. Призбиралося трохи — з Божої ласки! І батьки тішитимуться, і дідусь дев'яностолітній. А вже Яворських вони, либонь, до останнього гроша засудять і з торбами по світу пустять. І вам, добродію, теж користь від цього, бо я вже про той крапчастий пасок, що його мені ваша милость у Кодаку обіцяв, не нагадуватиму, хоч він мені й вельми подобався.
— Вже ж бо й нагадав! От халамидник! Ти справжнісінький lupus insatiabilis![145] Не знаю я, де цей пасок, але якщо обіцяв, подарую, не цей, так інший.
— Дякую покірно, добродію! — мовив Жендзян, обіймаючи господареві коліна.
— Та годі про це! Розказуй, що з тобою далі було.
— Отож Бог дав мені милость підлататися від розбійників. Тільки я страшенно потерпав, не знаючи, що сталося з добродієм моїм і що Богун із панною зробив. Аж тут дізнаюся, що він у Черкасах лежить, ледь живий, князями посічений. Тоді я в Черкаси: а ви ж, добродію, знаєте, що я вмію і пластир прикласти, і рани обробити. А вже вони мене щодо цього знали. Тому мене туди Донець, полковник, послав і сам зі мною поїхав харцизяку того виходжувати. Аж тепер у мене відлягло від серця, бо я дізнався, що наша панна із тим шляхтичем утекла. Пішов я тоді до Богуна. Думаю: впізнає чи не впізнає? А його пропасниця била, тому спершу не впізнав. Згодом же впізнав та й каже: «Це ти з листами у Розлоги їхав?» Я відповідаю: «Я». А він знову: «Так це я тебе у Чигирині розсік?» — «Атож». — «Так ти, — каже він, — служиш панові Скшетуському?» Отут уже заходився я брехати. «Нікому я вже, кажу, не служу. Більше кривд, аніж радощів на цій службі я зазнав, тож вирішив на волю до козаків піти, а вашу милость уже десять днів доглядаю і до одужання доведу». І він повірив мені і в якнайкращі взаємини зі мною увійшов. Від нього я й довідався, що Розлоги спалено, що він двох князів убив, а ще двоє, дізнавшись про це, хотіли спершу до нашого князя йти, але, не маючи для цього можливості, у військо литовське втекли. Та найгірше — це коли він про того опасистого шляхтича згадував, він так тоді, скажу я вам, добродію, зубами скреготів, ніби хтось горіхи гриз.