— Довго він хворів?
— Довго, довго, бо рани на ньому то гоїлися, то знову відкривалися, адже він їх спочатку не лікував як слід. Мало я ночей біля нього просидів (щоб його порубали!), ніби біля когось порядного! А щоб ви знали, добродію: я спасінням душі присягнув за кривду свою йому відплатити, і цього я, мій добродію, дотримаю, хоч би й ціле життя довелося за ним ходити, бо він мене, невинного, так знеславив і потовк, як собаку, а я ж не якийся там хам. Він мусить загинути від моєї руки, хіба що хтось інший мене випередить. І ще скажу я вам, добродію, що зі сто разів я мав таку нагоду, бо часто біля нього, крім мене, нікого не було. Я думав собі: всадити йому під бік чи ні? Та тільки соромно було вбивати лежачого й пораненого.
— Це робить тобі честь, що ти його aegrotum et inermem[146] не вбив. Холопський це був би вчинок, не шляхетський.
— Тим-то й ба, добродію, я теж так подумав. А ще згадав, що, коли батьки мене проводжали й напутнє слово давали, дідусь теж перехрестив і сказав: «Пам'ятай, бевзю, що ти шляхтич, і амбіцію май, вірно служи, але попихати собою нікому не давай». Казав він іще, що коли шляхтич по-холопському вчиняє, то Господь Бог наш плаче. А я напуття запам’ятав і дотримую його. Тому я нагодами тими знехтував. А взаємини між нами дедалі міцнішали. Не раз він питав мене: «Чим я тобі відборгую?» А я на це: «Чим, ваша милость, захочете». І гріх поскаржитися, відплатив він мені щедро, а я взяв, бо подумав: нащо це має у розбійницьких руках залишатися? А дивлячись на нього, й інші мені давали, бо, скажу вам, добродію, там нікого так не люблять, як його, — і низові, і простолюд, хоч у всій Речі Посполитій не знайдеться шляхтича, котрий би так зневажав простолюд, як він…
Тут Жендзян почав хитати головою, ніби щось згадував і чомусь дивувався, а за хвилю вів далі:
— Дивний це чоловік, і треба визнати, що манери в нього цілком шляхетські. А панну він як любить! Як любить! Боже праведний! Тільки-но він трохи одужав, відразу ж до нього Донцева донька поворожити прийшла. І поворожила, та тільки нічого доброго. Безчесна це здоровуля, із нечистим якшається… Але дівка гожа. Як засміється, то, бігме, наче кобила заірже в лузі. Зубиська білі показує, а сильна така, що панцир розірвати може, а як іде, то земля під нею трясеться. І, мабуть, із допущення Божого на мене оком накинула, врода моя їй сподобалася. То вона, бувало, не пройде повз мене, щоб мене за чуприну або за рукав не смикнути або не попхнути, а не раз навіть казала: «Ходімо!». А я боявся, щоб мені диявол десь на самоті в’язів не скрутив, бо тоді усе, що я призбирав, пропало б відразу. От я їй і відповідав: «Мало тобі інших!» А вона: «Сподобався ти мені, хоч і дитина! Сподобався ти мені!» — «Іди геть, гладухо!» А вона знову: «Сподобався ти мені! Сподобався ти мені!»
— І ти бачив ворожіння?
— Бачив, чув. Дим якийся йде, сичання, писки, тіні якісь, я від подиву аж остовпів. Вона ж, стоячи посередині, брови чорні насупила й повторює: «Лях при ній! Лях при ній! Чилу! Гуку-чилу!.. Лях при ній!» Або пшениці у сито насипле й дивиться, а зернини, як мурахи, ворушаться, а вона знову: «Чилу! Гуку! Чилу! Лях при ній!» Ой, добродію мій! Не будь він таким лиходієм, жаль було б дивитися на його відчай після кожного ворожіння. Бувало, стане блідий, як полотно, ничком упаде, руки над головою заломить і голосить, і жалібно скиглить, і благає, і перепрошує панянку за те, що як ґвалтівник у Розлоги прийшов, що братів її перебив. «Де ти, зозуленько? Де ти, єдина? — примовляє. — Я б тебе на руках носив, а тепер не жити мені без тебе!.. Я вже до тебе, — голосить, і пальцем не доторкнуся, рабом твоїм буду, аби тільки очі мої тебе бачили». Або ж знов пана Заглобу згадає і зубами скрегоче, і ложе кусає, аж поки його сон зморить. Але ще й крізь сон стогне й зітхає.