Проте спокуса була велика. Бісеня, що виглядало з-за княгининої спини, мало у собі стільки зваби, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгіна аж тягло, аби хоч іще раз у них заглянути. Та враз він згадав про свою обітницю, перед очима в нього постав Зірвикаптур, пращур Стовейко Підбип’ята, три зітнуті голови, і його пойняв страх. Він перехрестився і того вечора ні разу більше не глянув.
Зате наступного ранку він прийшов на квартиру до Скшетуського.
— Пане наміснику, — почав він, — а скоро ми виступаємо? Чи ви нічого, ваша милость, не чули про війну?
— Чого ти, квапишся, добродію? Будь терпеливий, адже ти ще й у частину не записався.
Справді-бо, пана Підбип’яту ще не було зараховано на місце померлого Закревського. Треба було дочекатися, поки скінчиться квартал, що мало статися аж першого квітня.
Але він таки квапився, бо заходився знову розпитувати намісника:
— І ніяк ясновельможний князь про це не говорив?
— Ніяк. Король нібито до смерті не перестане про війну думати, але Річ Посполита її не хоче.
— А в Чигирині казали, що бунт козацький нам загрожує.
— Видно, що тобі, ваша милость, обітниця спокою не дає. А щодо бунту, то знай — до весни його не буде, бо хоч ця зима й тепла, але ж зима є зима. Сьогодні тільки п’ятнадцятого februarii[50], будь-якого дня морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом вони б’ються люто, в полі ж у них гірше виходить.
— То навіть і козаків чекати доведеться?
— Зваж, ваша милость, і на те, що хоч і знайдеш ти під час бунту три потрібні тобі голови, не відомо, чи звільнишся від обітниці, бо одна річ хрестоносець чи турок і зовсім інша — свої, так би мовити, діти eiusdem matris[51].
— О Боже праведний! Оце ти мені, ваша милость, убив у голову клина! От лишенько! То нехай же мені ксьондз Муховецький ці сумніви відпустить, бо не матиму я інакше ні хвилі спокою.
— Певно, що відпустить, бо чоловік він учений і побожний, та тільки достеменно нічого іншого не скаже. Bellum civile[52] — це війна братів.
— А якщо бунтівникам чужа сила на підмогу прийде?
— Отоді ти матимеш поле дії. А зараз я можу порадити твоїй милості тільки одне: чекай і будь терпеливий.
Одначе сам пан Скшетуський не послухався б цієї ради. Його огортала дедалі більша туга, йому остогидли придворні урочистості й навіть обличчя, на які колись йому було так приємно дивитися.
Пани Бодзинський, Лясота і пан Розван Урсу нарешті поїхали, і після їхнього від’їзду настало глибоке затишшя.
Життя йшло одноманітно. Князь був заклопотаний ревізією величезного майна і щоранку зачинявся з комісарами, що з’їжджалися з усієї України й Сандомирського воєводства, тому навіть військові навчання відбувалися рідко. Гамірливі офіцерські бенкети, на яких тільки й розмов було, що про майбутні війни, страшенно надокучили Скшетуському, тому з нарізною гвинтівкою на плечі тікав він на берег Солониці, де колись Жолкевський так страшно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив.
Сліди тієї битви уже давно стерлися і в пам’яті людській, і на бойовищі. Хіба що часом земля викидала із надр своїх побілілі кості та через річку виднівся козацький вал, за яким так відчайдушно боронилися запорожці Лободи і Наливайкова вольниця. Але й на валу вже буяли зарості. Саме тут ховався Скшетуський від придворного гамору і замість стріляти у птахів поринав у роздуми; тут перед очима його душі, викликаний пам’яттю і серцем, з’являвся образ коханої; тут серед туманів, серед шуму очеретів і журливої задумливості довколишніх місць розвіював він власну тугу.
Але згодом пішли рясні передвесняні дощі. Солониця перетворилася в багнисько, з хати не можна було й носа виткнути, тож намісник і тої втіхи, яку знаходив у самотніх блуканнях, позбувся. А тим часом неспокій його зростав, і не без причини. Спочатку він сподівався, що Курцевичка з Геленою, якщо тільки княгині вдасться відіслати Богуна, відразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Дощі розквасили дороги, степ на кілька миль по обидва береги Сули став величезним болотом, і залишалося чекати, поки весняне гаряче сонце випарує воду й вологу.
Увесь цей час Гелена мала залишатися під опікою, якій Скшетуський не довіряв, у справжньому вовчому лігві, серед людей неотесаних, диких і неприязних до Скшетуського. Щоправда, для власного добра вони повинні були дотримати слова, бо таки не мали іншої ради, але хто міг знати, що спаде їм на думку, на що вони відважаться, особливо під натиском страшного отамана, котрого, як видно, вони і любили, і водночас боялися.